Сонячна магія - Андрій Левицький

Він закректав, у підмурівку топки щось хруснуло.

— Х-о-о-о-о… — натужно простогнав Гагра, випростовуючись. Величезна горлянка наблизилася до нього впритул. Гебу здалося, що Гаргантюа стоїть на тлі червоно-рожевої, лійки, яка стрімко обертається, і от-от неминуче звалиться в неї, закрутиться по спіралі, що дедалі звужується, й зникне на дні страшного багряного горла.

Ельф заревів, заносячи над головою вирвану з підлоги топку.

Вузький язик, що звивався гадюкою, метнувся до нього, вдарив по ногах. Гагра відхитнувся й упав на спину, але встиг випрямити руки й запхати топку, в якій стугонів вогонь, у горло протововка.

Вагон нахилився — вони досягли кінця ущелини й повороту.

— Тримайтеся! — заволав попереду магопес.

— Тримайся! — закричав Гагрі Геб, однією рукою чіпляючись за лаву, а другу простягаючи ельфові.

— Тримаюся! — пробасив Гаргантюа, хапаючи Гебвіна за зап’ястя, в той час, як ноги його стирчали над рейками, і довгі китиці холош скажено полоскалася в потоці вітру.

Протововк відсахнувся. Відтягаючи ельфа від краю, Гебвін побачив, що тварина раптом різко зупинилася. Паща розтяглася, немов у безглуздій посмішці — з неї навскіс догори, наче сигара, стирчав уламок димаря, що й досі курів. Усіма лапами протововк вчепився в рейки, ікла його заходили ходором, перемелюючи топку.

— Стережися! — гаркнув Гагра над вухом у Геба, перекинув його на спину й сам упав поруч та накрив голову руками.

Пролунав приглушений вибух. Морду протововка роздуло так, що вона стала майже круглою. Очі з пищанням вискочили й захиталися на чомусь, що нагадувало білі пружинки. З вух, із ніздрів, з-під зімкнутої пащі вистрілили тонесенькі струмочки диму. Мить протововк, схожий на кульку з намальованою на ній карикатурною мордою, вражено витріщався вслід вагонові.

— УАААААИИХ! — пащека розкрилася так широко, ніби тварина хотіла вивернутися навиворіт, і випустила назовні широкий потік золотого диму. Він тараном пробив морозяне повітря, майже досяг вагона, обдув обличчя Гебвіна жаром. З ревінням протововка віднесло рейками геть. За одну мить він перетворився на чорнильну ляпку, потім на крапку, супроводжувану золотавою комою магрилового струменя, — і зник.

Пролунало низьке виття, схил колихнувся. Гебвін глянув униз: величезне димове тіло повзло за ними, і там, де на схилі був сніг, у повітря піднімалися клуби сизої пари.

— Все-таки він наздоганяє.

Каштелян вчепився всіма чотирма лапами в кожух Гагри й повернув голову.

— Старий телепню, ти можеш швидше?

— Гагра намагається, — видихнув ельф. — Гагра може впасти, якщо повзтиме швидше.

— Я тобі впаду! Ворушіться, ми майже на середині… А це що таке?

Вище зі схилу стирчав кущ, гілки якого були всіяні малесенькими камінчиками. Дуже незвичайними камінчиками — начебто краплями, з’єднаними павутинням золотих ниток. Вітер дув без перестанку, в потоці повітря кущ тремтів і тихо дзеленчав.

Геб розтулив рота, щоб поставити чергове запитання, та Каштелян перебив його.

— Знаю, знаю, зараз ти знову запитуватимеш. Це плутанка.

— Що таке…

— Заклинання, що ж іще. Летіло, та й зачепилося, напевне. Повзіть до нього.

Схил затремтів так, що Гебвін мало не зірвався. Ривком підтягнув тіло вище, схопився за одну з гілок куща й глянув під ноги. Протововк був набагато ближче, ніж досі, — Геб уже добре бачив голову, від якої курів дим, і червоний провал пащі.

— Хапайся, Геббі! Гагро, притримай його!

Гаргантюа простяг руку й долонею вперся в спину Геба, притискаючи його до схилу. Гебвін якось зумів просунути руку в чергову тріщину й ухопився за іншу гілку, товщу. З-під його ніг посипалися камінчики, внизу протововк роззявив пащу. Каміння посипалося в червоний отвір, здійняло вогняні снопи й зникло. З темного нутра тварини почулося бурчання.

— Не за кущ, Геббі, візьмися за плутанку!

Геб послухався й поклав руку на золотаве павутиння. Виникло дивне відчуття — він раптом побачив заклинання ніби зсередини. Схил, Плато, протововк, Гагра й Каштелян — усе відсунулося кудись на задній план, а сам Гебвін неймовірним чином перемістився всередину плутанки. Ні, він усе ще розумів, що перебуває там, де й раніше, відчував, як падає за комір сніг, як горять вогнем пальці, але відчуття ці стали далекими, невиразними.

Зате плутанка була просто перед ним, швидше навіть — довколо нього. Навсібіч тяглися тонкі жовтогарячі волосинки — потоки магічної енергії. Вони з’єдну-валися вузлами, і кожен вузол був мерехтливою краплею магії. Усе це здавалося дуже гарним, тому що плутанка була тонким, складним заклинанням, для створення якого знадобилося неабияке мистецтво…

Звідкись здалеку долинув приглушений голос:

— Геббі, я сподіваюся, що не помилявся в тобі. Це заклинання зламане, полагодь його.

Зламане? Але воно таке