Диво-капелюх - Туве Маріка Янссон

Гемуль позирнув на великий блискучий барометр із червоного дерева. Він показував дощ і вітер.

— Дивно, — сказав Гемуль і глянув на сонце.

Тоді постукав по барометрові, але той опав ще нижче. Гатіфнати загрозливо зашурхотіли й підступили до Гемуля.

— Та чого ви! — злякано мовив він. — Я ж не беру вашого барометра!

Проте Гатіфнати не чули його. Вони підступали все ближче й ближче, шурхотіли травою й вимахували лапами. Гемулеві душа сховалася в п’яти; він оглянувся навколо, шукаючи, де врятуватися. Вороги оточили його, наче муром, що стискався чимраз дужче. Між деревами також товпилися Гатіфнати з мовчазними незворушними обличчями.

— Ідіть геть! — закричав Гемуль. — Киш! Киш!

Та Гатіфнати нечутно наближалися. Тоді Гемуль підібрав свою сукню й поліз на стовп з барометром. Стовп був слизький, обтесаний, але страх додавав Гемулеві негемулячої сили, і за хвилю він уже сидів на вершку, тремтячими лапами вчепившись у барометр.

Гатіфнати підійшли під самий стовп і завмерли, чекаючи. Вся галявина була вкрита ними, наче білим килимом, і Гемулеві ставало недобре, коли він думав, що з ним станеться, як він упаде.

— Рятуйте! — закричав він кволим голосом. — Рятуйте!

Та в лісі ніхто не озвався.

Тоді він засунув у рот два пальці й свиснув: тричі коротко, тричі протягло й знову тричі коротко. Це означало «SOS».

Мумрик-Нюхайлик, що йшов уздовж північного берега, почув Гемулів сигнал. І, визначивши напрямок, звідки він долинає, стрілою помчав на порятунок. Свист чувся дедалі голосніше. «О, вже десь близько!» — зрадів Мумрик-Нюхайлик і, притишивши ходу, почав обережно пробиратися вперед. Поміж деревами проясніло. Він побачив галявину, Гатіфнатів і Гемуля, що міцно тримався за стовп. «Погані справи», — подумав Мумрик-Нюхайлик і гукнув:

— Гей! Я тут! Чим ти так розсердив мерзенних Гатіфнатів?

— Тільки стукнув по їхньому барометрові, — жалібно мовив Гемуль. — До речі, він падає. Любий Мумрику, спробуй якось розігнати цих потороч!

— Мені треба подумати, — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Гатіфнати не чули цієї розмови, бо не мали вух.

За хвилину Гемуль гукнув:

— Думай швидше, Мумрику, бо я падаю!

— Слухай! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Пам’ятаєш, як колись у садок забралися польові миші? Мумі-тато позакопував у землю кілька стовпчиків і начіпляв на них вітрячків. І коли вітрячки закрутилися, земля так загула, що миші полякались і повтікали.

— Мені завжди подобалась ця історія, — гірко сказав Гемуль. — Але я не розумію, чим вона може допомогти мені в тяжкій біді!

— Допоможе! — запевнив його Мумрик-Нюхайлик. — Не розумієш? Гатіфнати не вміють говорити, не чують і погано бачать. Зате відчуття в них дуже розвинене. Спробуй розхитати стовпа! Гатіфнати напевне відчують струс землі й злякаються. Стовп же стоїть якраз посередині їхнього натовпу.

Гемуль спробував розхитатися на стовпі.

— Ой, я впаду! — скрикнув він.

— Швидше, швидше! — підганяв його Мумрик-Нюхайлик. — І рвучко, з усієї сили!

Гемуль хитався то в один бік, то в другий, і скоро Гатіфнати відчули, що земля під ними двигтить. Вони зашурхотіли дужче й неспокійно заворушилися. І враз стрімголов кинулися врозтіч, достоту, як колись миші.

За кілька хвилин галявина спорожніла. Тікаючи в ліс, Гатіфнати зачіпали Мумрика-Нюхайлика за ноги і жалили їх, мов кропива.

Гемуль з полегкості пустився стовпа й гепнув у траву.

— Ох, моє серце! — застогнав він. — Воно мало не вискочило в горло! Відколи я оселився в родині Мумі, то маю самий тільки клопіт і на кожному кроці на мене чигає небезпека.

— Та годі тобі! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Ти ж чудово дав собі раду.

— Поганці! — лаяв Гатіфнатів Гемуль. — Щоб покарати їх, я заберу їхній барометр.

— Краще не бери, — застеріг його Мумрик-Нюхайлик.

Проте Гемуль зняв з гачка блискучий барометр і переможно засунув його під пахву.

— Вертаймося, — сказав він. — Я голодний, як вовк.

Коли Мумрик-Нюхайлик з Гемулем повернулися, всі вже їли щуку, яку Мумі-тато зловив у морі.

— Привіт! — гукнув Мумі-троль. — Ми обійшли весь острів. З того боку, що від моря, є повно страшних диких скель, які стіною спадають у воду.

— А ми бачили силу-силенну Гатіфнатів, — сказав Пхик. — Десь із сотню.

— Не згадуй мені про них, — з серцем мовив Гемуль. — Тепер я їх не зношу. Та гляньте на мій воєнний трофей!

Гемуль гордо поставив серед скатертини барометр.

— О, який блискучий та гарний! — вигукнула Хропка. — Це годинник?

— Ні, це барометр, — пояснив їй Мумі-троль. — На ньому видно, чи буде година, чи дощ. І часом він справді вгадує.

Він стукнув по барометрі й поважно наморщив лоба.

— Буде буря.

— Велика? — злякано спитав Пхик.

— Сам подивися, — відповів Мумі-троль. — Барометр стоїть на нулі. Нижче вже він не може впасти. Дуже велика, якщо він не жартує з нами.

Та скидалося на те, що барометр таки не жартував. Легкий туман обернувся в жовто-сірі хмари, а море на обрії стало навдивовижу чорне.

— Треба вертатися додому, — сказав хтось.

— Ні! — заперечила Хропка. — Ми ще до пуття не дослідили скелі з того боку, що від моря. І ні разу не скупалися.

— Можна трохи почекати й побачити, що буде далі, — сказав Мумі-троль. — Шкода було б так швидко вертатися. Тільки-но знайшли такий гарний острів, і зразу додому!

— Але як почнеться буря, то ми взагалі не зможемо вернутися, — розважно заперечив Хропик.

— І це буде найкраще! — зрадів Пхик. — Ми залишимося тут назавжди.

— Цитьте, діти, мені треба подумати, — сказав тато Мумі-троля.

Він пішов на берег, принюхався до повітря, покрутив головою і наморщив лоба.

Десь далеко загуркотіло.

— Грім! — крикнув Пхик. — Ох, як страшно!

Над обрієм стіною здіймалася хмара. Вона була чорно-синя і гнала перед собою ясні хмаринки. Над морем подеколи спалахували блискавки.

— Ми лишаємось, — заявив тато.

— На цілу ніч? — спитав Пхик.

— Думаю, що так, — сказав Мумі-тато. — Ану мерщій будуймо курінь, бо скоро буде дощ!

Вони витягли човна на пісок, а на узліссі хутенько спорудили курінь з вітрила та укривал. Мумі-мама обтикала його з усіх боків мохом, а Хропик викопав навкруги канавку, щоб стікала вода. Всі забігали, ховаючи в курінь свої речі. Ось між дерева війнув вітер і вони боязко зашелестіли. Грім загуркотів ближче.

— Піду гляну на бурю з відроги, — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Він насунув капелюх на вуха й подався до відроги, що виступала найдалі в море. Там він сперся спиною на великий камінь і задивився на розбурхане море, самітний і щасливий.

Море змінилося, стало чорно-зелене. На ньому здіймалися буруни з жовтим, як фосфор, полиском і з білою піною на гребенях. З півдня котився урочистий гуркіт — то надходила буря. Вона понапинала над морем свої чорні вітрила, що виросли на півнеба. Зловісно спалахували блискавки.