Диво-капелюх - Туве Маріка Янссон

— Знаю, знаю, — перебив його Мумі-тато. — Але дім наш неспокійний. Та й мотузка перетирається за довгий час…

— Не в тім річ, — сказав Ондатр. — Якби я вбився на смерть, то було б нічого. Але уявіть, щоб мене ще хтось побачив! Тому я твердо вирішив податись у відлюдне місце і жити самотою, спокійно, далеко від метушні.

— Що ви кажете! — шанобливо мовив Мумі-тато. — А де ж саме ви житимете?

— В печері, — відповів Ондатр. — Там нічиї дурні жарти не заважатимуть мені думати. Ви можете приносити мені їжу двічі на день, але не раніше десятої години.

— Гаразд, — сумирно сказав Мумі-тато. — А якісь меблі теж принести?

— А чого ж, принесіть, — погодився Ондатр трохи лагідніше. — Але тільки найпростіші. Я розумію, що ви не бажаєте мені зла, та через вашу родину в мене вже урвався терпець.

Він узяв книжку та ковдру і поволі подався геть.

Мумі-тато зітхнув сам до себе, тоді заходився знову поливати тютюн і скоро забув пригоду з Ондатром.

Оглянувши печеру, Ондатр лишився дуже вдоволений нею. Він розстелив ковдру на піщаній долівці, сів і задумався. Так він сидів годин зо дві. Навколо було тихо й спокійно. Крізь шпари зазирало сонце й освітлювало його відлюдну оселю. Час від часу Ондатр трохи пересувався, коли на нього переставало падати сонячне проміння.

«Тут я лишуся назавжди, — думав Ондатр. — Чи ж варто метушитися, теревенити, будувати оселі, варити їжу і збирати якесь багатство?»

Він задоволено роззирнувся по своїй новій домівці й помітив диво-капелюх, якого Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик заховали в найдальший куток.

— Кошик на сміття, — сказав Ондатр сам до себе. — Ага, то він тут. Ну, хай стоїть, може, на щось знадобиться.

Ондатр ще трохи поміркував, тоді вирішив поспати. Він загорнувся в ковдру, а свої вставні зуби поклав у капелюх, щоб на них не налипло піску. Потім спокійно й радісно заснув.

У будинку Мумі на сніданок були пиріжки, великі пиріжки з малиновим варенням. Була ще вчорашня каша, але ніхто не хотів тієї каші, то вирішено залишити її на завтра.

— Сьогодні мені хочеться зробити щось незвичайне, — сказала Мумі-мама. — Ми щасливо спекалися того страшного капелюха і треба відсвяткувати цю подію. А крім того, нудно сидіти на одному місці.

— Таки правда, — підхопив Мумі-тато. — Виберемося кудись, га?

— Ми вже всюди були. Якихось нових місць немає, — сказав Гемуль.

— Повинні бути, — заперечив тато. — А як немає, то ми їх створимо. Годі їсти, діти, ми візьмемо сніданок з собою.

— А можна доїсти те, що в роті? — запитав Пхик.

— Не мели дурниць! — гримнула на нього Мумі-мама. — Мерщій збирайтеся, бо тато зараз вирушає. Але не беріть того, без чого можна обійтися. Лишимо записку, щоб Ондатр знав, де ми.

— Присягаюся моїм хвостом! — вигукнув Мумі-тато й схопився за голову. — Я геть забув! Ми ж мали занести йому їжу й меблі до печери!

— До печери? — запитали разом Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик.

— Авжеж. Урвалася мотузка в гамаку, — пояснив тато, — і Ондатр заявив, що більше не може думати й хоче перебратися від нас. Ви ж підклали йому в ліжко щітку… та й не тільки це. От він і втік до печери.

Мумі-троль та Мумрик-Нюхайлик зблідли і злякано перезирнулися. «Капелюх!» — подумав кожен з них.

— Ну, нічого страшного не сталося, — сказала Мумі-мама. — Ми ж ідемо до моря, то й занесемо Ондатрові їжу.

— Морський берег такий нудний! — заскиглив Пхик. — А не можна піти кудись-інде?

— Цитьте, діти! — гримнув на них тато. — Мама хоче скупатися. Ну, збирайтесь.

Мумі-мама почала хутенько складатися. Взяла укривала, горщики, чашки, кавник, усякої їжі, як на довгу подорож, миски й ложки, масть для засмагання, а ще парасольку, теплий одяг, порошки від шлунка, подушки, сітку від комарів, купальники, скатертину та свою торбинку. Вона поралася й думала, чи нічого не забула. Нарешті, все склавши, сказала:

— Ну, я готова! О, як чудово відпочити біля моря!

Тато Мумі-троля запакував люльку й вудку.

— Чи ви вже готові? — запитав він. — І чи певні, що нічого не забули? То ходімо.

І вони пішли до моря. Останнім дибав Пхик, тягнучи за собою на шворці шість іграшкових човників.

— Як ти гадаєш, Ондатр нічого не покладе в капелюх? — пошепки спитав Мумі-троль Мумрика-Нюхайлика.

— Не повинен, — так само пошепки відповів той. — Але я трохи хвилююся.

Тієї миті всі спинилися так раптово, що Гемуль мало не виколов собі ока вудкою.

— Хто то кричить? — злякано спитала Мумі-мама.

Весь ліс здригався від страшного крику. Хтось чи щось мчало дорогою їм назустріч і ревіло з жаху. Може, якийсь божевільний?

— Поховайтеся! — крикнув тато Мумі-троля. — Біжить якась почвара.

Та не встигли вони сховатися, як упізнали Ондатра. Очі в нього були витріщені, вуса настовбурчені. Він замахав їм лапами і виголосив цілу промову, таку безладну, що її ніхто до пуття не второпав: чи він був дуже сердитий, чи дуже наляканий, чи тому сердитий, що наляканий. За хвилину він пострибав далі в напрямку долини Мумі.

— Що з ним сталося? — вражено спитала Мумі-мама. — Він завжди такий спокійний і поважний…

— Так образитись через те, що лопнула мотузка в гамаку! — здивовано похитав головою Мумі-тато.

— Він, мабуть, розсердився, що ми забули принести йому їсти, — сказав Пхик. — Тепер хай сам собі шукає сніданок.

Вони пішли далі до берега, заклопотані думками про Ондатра. Але Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик непомітно випередили всіх і завернули до печери.

— Не будемо заходити всередину, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Може, воно ще там! Вилізьмо нагору й зазирнімо крізь шпару в стелі.

Вони обережно видряпалися нагору, індіянським способом поповзли до шпарки й зазирнули всередину.

В печері стояв порожній диво-капелюх. Ковдра лежала в одному кутку, а книжка в іншому, але нікого не було.

Однак скрізь на піску видніли дивні сліди, ніби хтось танцював і підстрибував.

— Ондатрові лапи не залишили б таких слідів, — сказав Мумі-троль.

— Навряд чи то були взагалі лапи, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Надто вони чудні.

Потім Мумі-троль і Мумрик-Нюхайлик злізли з гори й боязко озирнулися навколо. Проте нічого страшного не побачили.

Вони так і не дізналися, що налякало до смерті Ондатра, бо він ніколи не розповідав про свою пригоду.[3]

Тим часом решта всі досягли берега. Вони стояли біля води, перемовлялися й вимахували лапами.

— Наші знайшли човна! — вигукнув Мумрик-Нюхайлик. — Біжімо до них!

І він не помилився. При березі стояв великий