Диво-капелюх - Туве Маріка Янссон

— Чий він? — спитав Мумі-троль, коли, засапаний, примчав до гурту.

— Нічий! — радісно відповів Мумі-тато. — Він прибився до нашого берега. Це море нам його подарувало!

— Човна треба якось назвати! — вигукнула Хропка. — Хай буде «Ціпонька»! Страх як гарно, правда ж?

— Сама ти ціпонька, — зневажливо сказав Хропик. — Я пропоную кращу назву: «Морський орел».

— Ні, треба щось латинське! — заперечив Гемуль. — Хоч би «Muminates Maritimа»!

— Я перший його побачив! — крикнув Пхик. — А тому й повинен вибрати назву. Хіба не цікаво було б, якби він називався «Пхик»? Коротко й гарно.

— Ти так думаєш? — спитав Мумі-троль.

— Цитьте, діти! — озвався тато. — Цитьте! Адже ясно, що назву має вибрати мама. Це ж вона влаштувала прогулянку.

Мумі-мама зашарілася й скромно сказала:

— А чи ж я зумію? В Мумрика-Нюхайлика така багата уява! Він, мабуть, придумає щось краще за мене.

— Ну, саме тепер мені не спадає нічого на думку, — мовив підлещений Мумрик-Нюхайлик. — Але як сказати правду, то з самого початку мені здавалося, що «Скрадливий вовк» була б дуже шляхетна назва.

— Ну, мамо, вибирайте! — попросив Мумі-троль.

— Гаразд, любі діти, — мовила Мумі-мама. — Тільки не подумайте, що я старомодна й відстала. По-моєму, назва човна повинна всім нам нагадувати, що ми збираємось на ньому робити. Ото ж я й думаю, чи не охрестити його «Шукачем пригод»?

— Чудово! Чудово! — закричав Мумі-троль. — Так ми його й назвемо! Мамо, ви нічого не взяли, що замінило б пляшку шампанського?

Мумі-мама кинулась шукати у кошиках пляшку з соком.

— О, як шкода! — забідкалась вона. — Я, мабуть, забула сік!

— Я ж питав, чи все взяли, — сказав Мумі-тато.

Усі посмутнішали. Страшно сідати в човен, коли його не охрещено, як годиться. Ще станеться якесь лихо…

Нараз Мумі-тролеві сяйнула блискуча думка.

— Дайте мені якусь посудину, — попросив він.

Тоді набрав у неї морської води й поніс до печери, де лежав диво-капелюх.

Повернувшись, Мумі-троль простяг перетворену воду татові й сказав:

— Покуштуйте!

Мумі-тато ковтнув води і вдоволено прицмокнув язиком.

— Де ти, синку, взяв соку? — запитав він.

— Таємниця! — відповів Мумі-троль.

Вони налили перетвореної води в слоїк і розбили його об форштевень човна. Мама врочисто проказала:

— Охрещую тебе навіки «Шукачем пригод»!

Такий у Мумі-тролів був звичай.

Усі загукали:

— Слава! Слава!

Тоді навантажили в човен кошики, укривала, парасольку, вудку, подушки, посуд і купальники, сіли в нього самі й попливли в незнане зелене море.

День був чудовий. Може, не зовсім ясний, бо сонце притьмарювала легенька імла. «Шукач пригод» надимав біле вітрило й стрілою мчав до обрію. Об борти хлюпали хвилі, у снасті співав вітер, а навколо танцювали водяники й русалки.

Пхик прив’язав свої шість іграшкових човників рядком, і в кільватері тепер пливла ціла флотилія. Мумі-тато стернував, а Мумі-мама сиділа собі й дрімала. Їй так рідко випадав спокійний день! Над ними літали білі птахи.

— Куди ми пливемо? — запитав Хропик.

— Пливімо до якогось острова, — попросила його сестра. — Я ще ніколи не бувала на маленькому острівці.

— То тепер побуваєш, — сказав тато. — Ми пристанемо до першого ж острова, який побачимо.

Мумі-троль сидів на прові й зачаровано вдивлявся в зелену глибінь, яку розтинав «Шукач пригод», здіймаючи обабіч на воді два білі вуса.

— Го-го! — захоплено вигукував Мумі-троль. — Ми пливемо до острова!

Далеко в морі лежав безлюдний острів Гатіфнатів, оточений скелями, в яких шумів прибій. Раз на рік Гатіфнати збираються там, а тоді знову вирушають у нескінченну подорож по світі. Вони з’їжджаються з усіх усюд, мовчазні, поважні, з білими личками без ніякого виразу. Важко сказати, нащо їм ті збори, бо вони не чують, не вміють розмовляти і ніколи не дивляться на щось інше, крім своєї далекої мети, до якої пливуть.

Мабуть, їм усе-таки приємно мати якесь місце, де вони почуваються вдома, можуть трохи перепочити й побачити знайомих. Їхня щорічна зустріч відбувається в червні, і вийшло так, що родина Мумі й Гатіфнати висадилися на відлюдний острів майже одночасно. Острів здіймався з води, дикий і звабливий, оздоблений, ніби на свято, кільцем білого прибою та зеленими деревами.

— Перед нами земля! — крикнув Мумі-троль.

Усі посхилялися на поруччя, вдивляючись у суходіл перед собою.

— Там є пісок! — зраділа Хропка.

— І чудова гавань, — додав Мумі-тато, спритно маневруючи поміж камінням.

«Шукач пригод» м’яко врізався в берег, і Мумі-троль вистрибнув на берег із фалінем.[4] Незабаром на березі вже кипіла робота. Мумі-мама наносила каменів, щоб зробити піч і підігріти їжу, назбирала хмизу, розстелила на піску скатертину, придавила її на ріжках камінцями, щоб не здув вітер, і виставила рядком чашки. Слоїк з маслом вона закопала в мокрий пісок у затінку скелі, а наприкінці поклала посеред скатертини букет берегових лілей.

— Може, помогти вам? — запитав Мумі-троль, коли все було готове.

— Огляньте краще острів, — сказала мама, бо знала, що дітям цього найдужче хотілося. — Треба розвідати, де ми висадилися. А то ще, бува, наразимось на якусь небезпеку.

— Авжеж! — зрадів Мумі-троль.

І він разом з Хропиком, його сестрою та Пхиком подалися в південний бік уздовж берега. Мумрик-Нюхайлик, що любив відкривати щось сам, пішов на північ. Гемуль узяв свою лопатку ботаніка, зелену коробку та збільшувальне скло і рушив просто в ліс. Він мав надію, що тут йому трапляться дивовижні рослини, яких ще ніхто не відкрив.

Тільки тато Мумі-троля вмостився на камені й заходився вудити рибу. Сонце поволі хилилося до заходу, а вдалині над морем здіймалися кучугури хмар.

Посеред острова простягалася зелена галявина, заросла квітучими кущами. Тут було таємне місце зустрічі Гатіфнатів. Десь сотень із три їх уже зібралися й чекали ще на чотири сотні. Вони тихо походжали в траві і врочисто кланялися одне одному. Посеред галявини здіймався високий стовп, а на ньому висів великий барометр.

Щоразу, коли Гатіфнати проходили повз барометр, вони йому низько вклонялися.

Тим часом Гемуль гасав лісом, захоплений рідкісними квітками, що цвіли на кожному кущі. Вони були не схожі на квітки долини Мумі, мали яскравіші барви і незвичайну форму.

Проте Гемуль не бачив їхньої краси, він рахував тичинки й мурмотів сам до себе:

— Це двісті дев’яностий номер у моїй колекції!

Отак нишпорячи в траві, Гемуль нарешті забрів на галявину Гатіфнатів. Він не підіймав голови, аж поки стукнувся нею в стовп. І тільки тоді вражено озирнувся навколо. Гемуль зроду ще не бачив стільки Гатіфнатів разом. Їх було повно-повнісінько, і всі дивилися на нього своїми безбарвними очима. «Здається мені, що вони чогось сердиті, — занепокоєно