Диво-капелюх - Туве Маріка Янссон

«Буря йде просто на острів», — подумав Мумрик-Нюхайлик, тремтячи з радості й напруження. Він пильно вдивлявся в хмару, що нависла над морем, і раптом побачив невеликого чорного лицаря на чорному коні. Побачив тільки на коротку мить, на тлі білого, мов крейда, вершка хмари. Лицарів плащ маяв, наче крила, кінь ставав дибки… Та враз лицар зник серед сліпучого клубка блискавок, сонце сховалося, і на море опустилася сіра завіса дощу. «Я бачив Чарівника, — подумав Мумрик-Нюхайлик. — То напевне був він на своїй чорній пантері! Отже це не просто давня казка, а Чарівник справді існує…»

Мумрик-Нюхайлик обернувся й помчав берегом до куреня. І тільки-но встиг залізти під накриття, як по вітрилі, що лопотіло від вітру, заторохтіли важкі краплі. Хоч до вечора було ще кілька годин, надворі потемніло. Пхик так боявся грому, що з головою загорнувся в укривало. Решта всі сиділи, притулившись одне до одного. Пахли квітки, що їх зібрав Гемуль. Раз по раз їхній курінь осявали білі спалахи блискавки. Буря, гуркочучи, тягла по небі свої залізні вози, а розлючене море шпурляло на самітний острів велетенські хвилі.

— Дякувати богу, що ми не в морі, — сказала Мумі-мама. — Ох, що б з нами було в таку бурю!

Хропка вклала свою тремтячу лапку в лапу Мумі-троля, і він почував себе її хоробрим захисником.

Пхик лежав під укривалом і скиглив.

— Тепер буря якраз над островом, — сказав Мумі-тато.

Тієї миті величезна блискавка зашипіла й стрельнула вниз, а за нею загуркотів грім.

— Оця влучила в острів, — сказав Хропик.

Справді було трохи лячно. Гемуль сидів, тримався за голову й мурмотів:

— Ото гармидер! Вічно гармидер!

Буря тим часом відходила на південь. Грім лунав чимраз далі, блискавки стали не такі яскраві. А скоро вже навколо куреня тільки шелестів дощ та бурхало море біля берега.

«Я не скажу їм про Чарівника, — думав Мумрик-Нюхайлик. — Вони й так налякані».

— Вилазь, Пхику! — гукнув він. — Буря минулася.

Пхик, кліпаючи очима, виплутався з укривала. Йому було трохи ніяково, що він так скиглив з ляку, тож він удав, начебто позіхає, і почухав за вухом.

— Котра година? — спитав він.

— Скоро восьма, — відповів Хропик.

— То ми вже, мабуть, ляжемо спати, — сказала Мумі-мама. — Після такого хвилювання треба відпочити.

— А можна, я піду гляну, куди влучила блискавка? — спитав Мумі-троль.

— Глянеш уранці, — сказала мама. — Ми тоді все роздивимось і поплаваємо в морі. А тепер на острові мокро, сіро й неприємно.

Вона обтикала всіх укривалами й лягла сама, поклавши під подушку свою торбинку.

Надворі вітер подужчав. До гуркоту хвиль домішувалися дивовижні звуки: голоси, тупіт ніг, сміх і гомін дзвонів, що їх доносив вітер звідкись з-за моря. Мумрик-Нюхайлик дослухався до тих звуків і мрійливо згадував свою подорож по світу.

«Скоро мені треба знову вирушати в дорогу, — думав він. — Але ще не тепер».

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

де розповідається про те, як Хропка полисіла під час нічного нападу Гатіфнатів, і про дивовижні речі, знайдені на березі відлюдного острова

Серед ночі Хропка прокинулася з переляку. Щось рухалося біля її обличчя. Вона боялась глянути на нього і тільки принюхувалась. Тхнуло смаленим. Хропка натягла укривало на голову і стиха покликала:

— Мумі-тролю! Мумі-тролю!

Мумі-троль відразу прокинувся й запитав:

— Що?

— Сюди залізло щось страшне, — сказала Хропка з-під укривала. — Я відчуваю, що тут є щось страшне!

Мумі-троль глянув у темряву. Щось справді є! Якісь світлячки… Поміж сплячими ворушилися якісь істоти, що ледь світилися. Мумі-троль поторсав Мумрика-Нюхайлика:

— Бачиш? — прошепотів він. — Привиди!

— Ні, це Гатіфнати, — відповів Мумрик-Нюхайлик. — Буря наелектризувала їх, тому вони й світяться. Сиди тихо, а то дістанеш електричний удар.

Гатіфнати начебто чогось шукали. Вони перенюхали все в кошиках, і смаленим стало чути ще дужче. Раптом вони всі зібралися в кутку, де спав Гемуль.

— Може, вони хочуть його з’їсти? — схвильовано запитав Мумі-троль.

— Вони просто шукають барометра, — здогадався Мумрик-Нюхайлик. — Я ж казав йому, щоб він не брав барометра. Тепер вони знайшли його!

Гатіфнати всі гуртом учепилися в барометр. Щоб зручніше було тягти його, вони повилазили на Гемуля. Дух смаленого ставав дедалі чутніший.

Прокинувся Пхик і почав скиглити.

Раптом пролунав крик. Один Гатіфнат наступив Гемулеві на ніс.

Вмент усі прокинулись і посхоплювалися на ноги. Зчинився неймовірний переполох. Злякані запитання сипалися впереміш із зойками, коли хтось наступав на Гатіфната або діставав електричний удар. Гемуль бігав по курені й кричав з переляку. Врешті він заплутався у вітрило, і вся споруда завалилася. Це вже було зовсім погано.

Пхик потім запевняв, що вони з годину вибиралися з вітрила. А може, він трішки й перебільшував.

Та коли врешті всі виплуталися, Гатіфнати зникли в лісі разом з барометром. І нікому не хотілось гнатися за ними.

Гемуль, охкаючи, застромив носа в мокрий пісок.

— Це вже занадто! — сказав він. — Чому б не дати бідному ботанікові жити мирно й спокійно!

— Життя не буває спокійне, — захоплено озвався Мумрик-Нюхайлик.

— Дощ перестав, — сказав Мумі-тато. — Гляньте, діти, небо вже ясне. Скоро почне світати.

Мумі-мама стояла, тримаючи в лапах торбинку, і тремтіла з холоду. Вона дивилася на бурхливе нічне море.

— Може, зробимо новий курінь і спробуємо заснути? — запитала вона.

— Не варто, — заперечив Мумі-троль. — Загорнімося в укривала й почекаймо, поки зійде сонце.

Вони посідали рядком на березі, одне коло одного. Пхик запхався всередину: йому здавалося, що так найбезпечніше.

— Ви не можете собі уявити, як страшно, коли в темряві щось рухається коло твого обличчя, — мовила Хропка. — Це ще гірше за бурю!

Всі дивилися, як тане над морем ясна ніч. Вітер потроху стихав, але хвилі й далі з гуркотом котилися на пісок. Небо на сході почало блякнути. Було досить холодно. І ось, коли надійшов світанок, вони побачили, як Гатіфнати покидали острів. Човен за човном, наче тіні, випливали вони з-за відроги й простували у відкрите море.

— Ну, й добре, — сказав Гемуль. — Сподіваюсь, що я більше довіку їх не побачу.

— Вони знайдуть собі інший острів, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Безлюдний, куди ніхто не навідується.

Він тужним поглядом проводжав легкі човники маленьких, невтомних мандрівників по світі.

Хропка спала, поклавши голову на коліна Мумі-тролеві. З-за обрію блиснуло перше проміння, кілька хмаринок, що їх забула на небі буря, геть порожевіли, і нарешті з моря показало свою осяйну голову сонце.

Мумі-троль нахилився, щоб збудити Хропку, й побачив щось жахливе. Її гарненька гривка над чолом була обсмалена! Мабуть, це сталося тоді, як