Samotni.com - Барбара Космовська
Перш ніж увійти до затхлої кам’яниці, хлопчина ретельно розділив гроші. З недовірою перелічив свою частину. Незле! Вистачить на інгалятор.
Він ненавидів димне кубло Валека. Низьке помешкання густо виповнював запах нікотину. Задушлива волога і звалене начиння, що лежало недоладною пірамідою, знайшли тут собі майже музейні умови, щоб любісінько існувати. Головним експонатом був старезний стіл, який бряжчав брудними склянками. Саме за ним переростали у сварки торгові перемовини і надходила черга ділити здобич. Появу Віктора виказала пляшка з-під алкоголю, що валялася на підлозі, — хлопець випадково зачепив її носаком. Вона закружляла в несамовитому танці, перериваючи гучну суперечку. Приколіст сильним копняком підсунув йому стілець.
— Наш дженджик напевно сплавив усе, — зареготав він. — 3 його гладким обличчям тільки салон краси відкривати!
— Кохають тьоті-моті нашого маестро! — глузливо визнав Шланг, стріляючи недопалком у велику попільничку. — 3 такою фізіономією і без товару можна заробити, еге ж?
Валек, як зазвичай, потягнувся до пачки банкнот. Запала тиша, яку порушував хіба що шелест перераховуваних грошей.
— Нехило, — мовив хазяїн. — Хоч можна й краще, — хутко докинув він, зводячи втомлені очі на Віктора. — Чого чекаєш? Може, копієчку? — він грубувато розсміявся з власного жарту. Шланг і Приколіст, як за командою, зареготали теж.
Він перечекав цей концерт і, дивлячись Валекові в очі, озвався голосніше, ніж думав:
— Мені потрібні гроші. Я не знав, що я тут довбаний доброволець та й годі.
— Ого! — Валек підвівся зі стільця. — Ти диви! Маестро брикається! Тобі потрібні гроші, то зароби їх!
Ще одна хвиля неприємного сміху накотилася на Віктора.
«Що я тут роблю? — питав він себе, недовірливо дивлячись на своїх дивних друзів. — Зараз канікули. Мені треба було б сходити в кіно, у басейн, на ковзанку… склеїти літачок-авієтку,[5] з якою більше клопотів, ніж із «боїнгом»… А може, податися кудись у гори? Ліжко на дешевій турбазі, простіші стежки, але такі, щоб видертися високо-високо і побачити шматок землі з верхівки, як з літака. Я ніколи не був у горах…»
— Чуєш мене, маестро? — до гірської галявини, яка саме розгорнулася перед Віктором, долинув голос Валека. — Дістанеш свою пайку, але спочатку сплав камери! Чи ти хочеш стати королем помади, дурбецало?
Час у Валековому кублі вимірюється шеренгою з порожніх пивних пляшок. Вони зібрані в кутку кімнати, наче домогосподарки, що застоялись у довгій черзі. Віктор виміряв їх поглядом. Перелічивши випиті пляшки, хлопець може безпомилково визначити, коли нарешті вдасться вийти звідси на свободу без будь-яких дурнуватих коментарів і підозр. Приколіст уже умлів. Він задрімав край старої канапи, склавшись якимось недбало згорнутим млинцем. Шланг чимраз важче підкурює чергову сигарету.
— Я вже линяю, — оголосив він Валекові, марно намагаючись набрати якийсь номер у мобілці.
Віктор удав, що насилу застібає куртку. Він знав, що від Валека потрібно вийти відповідно п'яним, навіть якщо це не так.
— Візьми ось, — Валек згортає дві банкноти з гірки грошей перед собою і суне їх до Віктора. — Чого ти так дивишся? Це завдаток. Щоб дурна Червона Шапочка могла купити ліки для своєї бабусі.
Валек у захваті від свого чергового жарту, але вже виснажився, тож, замість дзвінкого сміху, дозволяє собі тільки гримасу втоми.
Надворі вже темно, але холодне повітря подіяло, як освіжаючий «Red bull». Після хвилини швидкої ходи Віктор уже ловив поглядом околиці похмурого передмістя — межа, де помирає темрява і починається місто. Ще кілька вулиць — й опинився серед вуличних ліхтарів. Його обступили знайомі будинки з освітленими вікнами, затишні вітрини невеликих ресторанів, схожих на якісь вуличні театри тіней. Кожен перехожий може зупинитися, глянути у вікна на незнаних акторів, які грають за круглими столиками п’єсу на тему дружби та любові.
«Як самому не щастить грати в такій п’єсі, то хоч подивлюся», — подумав Віктор, прикипаючи очима до одного з вікон кав’ярні. Занадто пізно, щоб спостерігати за виставою посмішок і мовчазних розмов. Зараз зачинять аптеку, а він обіцяв пані Ядвізі, його улюбленому фармацевтові, що сьогодні заплатить за останні покупки і, можливо, таки купить інгалятор.
З сусіднього кіоску запахло кебабом. Він вирішив, що з’їв би його навіть із привітним турком усередині, із тим, що раз у раз питає: "Хочеш іще кечу?" і, не чекаючи на відповідь, обливає булочку кетчупом. Отож тепер Віктор з’їв би кебаб і турка навіть без кетчупу, але натомість зробив глибокий вдих і підтюпцем помчав через вулицю.
В аптеці стояли дві черги. І страх які довгі. Він стовбичив за якимось жилавим гевалом, трохи притулившись до стіни. Тільки тепер пробіг очима покупців. Перед ним дві жваві дівчини з сумною матір’ю, поряд — чоловік в елегантному пальто. Останньою у другій черзі стоїть… О Господи! Він ніколи не бачив так багато диких рудих кучерів на одній голові! Вони спадали каскадом полум'я, чіпляючись за худенькі плечі.
«Оце так пощастило, — подумав він про чужу дівчину. — 3 таким волоссям тебе навіть у шапці всі помітять! Ну, хіба що ця краля тримає в шафі шапку-невидимку…»
Раптово він відчув на собі чийсь уважний погляд. Віктор швидко перевів погляд на пані Ядзю, схилену над рецептами, але ця втеча не надто його врятувала. Він знав, що та рудуля не відриває від нього очей. І робить це, закопиливши губки, з якимось докором і навіть образою, наче чудово знає, що він щойно дозволив собі поглузувати з її зачіски.
«У мене повно інших проблем, більших, аніж руда купа
