Samotni.com - Барбара Космовська
Учора зателефонував Кшись. Із туристичної агенції. Скоро День святого Валентина, тож він запропонував поїхати кудись покататися на лижах. Я розчула в його голосі те велике прохання, що звучало як комплімент. Я лише зітхнула і вибачилася. Не цього разу. Після його останнього візиту Йоанна зробила все, аби я зрозуміла, що моє серце позбавлене права на почуття.
Вона мовчала тиждень, як стіна.
Вона дивилася на мене, наче я повбивала всіх молодших сестер.
Навмисно будила мене посеред ночі, нарікаючи на нічні кошмари.
Цілими днями не злізала зі свого ліжка.
На питання про школу — анічичирк.
І коли я спробувала з нею поговорити і пояснити, що маю право на почуття, сестра розплакалась і сказала, що якщо я хочу замінити її на якогось здоровила, то вона зараз же поїде геть. Вона й сама не знає куди, але яка мені різниця…
Може, я даремно тоді скипіла? Відрубала, що не збираюся бути сама ціле життя через її егоїзм і нерозуміння. Вона намагалася шантажувати мене, кричала, що мати дивиться на нас згори. І бачить цю несправедливість, а ще те, як вона, Йоанна, страждає. Це мене дістало. «Хай дивиться! — огризнулась я у гніві. — Нехай побачить, що вона накоїла!»
Так багато горя в її очах я ніколи не бачила. Знищила святиню. Наче щонайменше повиривала квіти на родинній могилі.
Ми більше не верталися до цієї розмови, але колись треба буде поговорити. Наразі я — її другий ведмедик. Я отримую свою порцію любові в обмін на мовчання і відданість.
Іноді так важко бути старшою сестрою і матір'ю одночасно. Не знаю, як узгодити наші взаємні очікування, щоби обом почуватися щасливими.
Чорнильна ручка чимраз важче виливала з себе залишки чорнила. Зося запхала зошит під подушку. Вона може спати до непристойності довго, бо завтра вихідний… «Справді?» — посміхнулася вона, згадавши про всілякі обов’язки. Треба влаштувати велике прання, зокрема випрати фіранки й постільну білизну. Потім — відвідування притулку. Йоанна знову заощадила гроші з кишенькових на їжу для котів та собак. Якщо Зоська докладе якусь копійку від себе, то вистачить на кілька торбинок ласощів. Цвинтар. Туди вона ніде по обіді. Якщо ж ні, Йоанна навіть песто не їстиме. Завжди так переживає візит до матері. Вона мовчить, а її улюблений mрЗ-програвач сміливо її товаришить. Зося вже давно збагнула, що віддає перевагу сестринській сварці перед гнітючою тишею, якої не порушить жодне слово. «А що, коли після цвинтаря заскочити до басейну? — замислилася вона, хоча думка про пустощі у воді переповнює її майже фізичною втомою. — Цікаво, як мама встигала все робити? Все-таки у неї було нас аж двоє…»
Вона поринає у приємне забуття. Існує ще чимало питань. Вони нервово прагнуть добитися до її свідомості, як непрохані гості. Хай стукають, гримають. Уже зачинено…
Йоанна легко відчиняє двері. У кімнаті Зосі темно. Вона вертається назад і пірнає під стіл. Витягає звідти великий ящик, який називається сховищем. Намацує знайомі форми альбомів і невелику коробку, в якій не один рік ховає матусині листи. Тягне скарби собі в ліжко. Тільки тепер вона вмикає невеличку лампу і розкладає свій мотлох на ліжку. Вона б торгувала спогадами, якби їх не збирала. Якби могла з ними розлучитися. Без спогадів іноді було б легше жити. Але що б тоді належало тільки їй?
Спершу листи. Сьогодні вона прочитає два. Вона знає їх напам’ять, але коли блукає по них очима, листи, написані матусиною рукою, звучать геть по-іншому. Крім того, старі листи з конвертами ще пахнуть нею. Невловимий аромат лаванди або якихось інших парфумів. Може, це нотка жасмину?
Тендітні картки на дотик пальців оживають тихим шелестом. Перший лист у конверті без адреси. Він так і не потрапив у поштову пригоду. Не знає він і що таке марка та листоноша. Йоанна отримала його на свій сьомий день народження, коли вже вміла читати. Починався він словами: «Люба крихітко, невдовзі я привітаю тебе у світі», і був сповнений кумедних подій з того часу, коли вона, Йоанна, ще ховалася в лоні під широкою матусиною спідницею. З тих слів випливало, що улюбленим заняттям Йоанни було копати матусю в живіт і шалено крутитися довкола її пупка. «Я народжу або футболіста, або водолаза», — нарікала мати в листі, додаючи, що удвох вони схожі на великий сонячний гарбуз.
Йоанна перериває читання і, як завжди, намагається собі уявити всміхнену гарбузову маму, але її місце вперто займає інша, з волоссям, розкиданим по подушці: вона ворушить сухими
