Samotni.com - Барбара Космовська

Безшумні двері впустили досередини задихану бабусю. З нею зайшла дівчина з чепурною зачіскою. Струнка, як пляшечка з дорогими парфумами.

«Ця принаймні здається симпатичною», — подумав Віктор.

Старенька ледве зводила дух.

— Потримай, люба, мою сумочку, — попросила вона занадто голосно.

— Не кричи, — почувся дівочий голосок. — Я не глуха! І не сопи на всю аптеку, як морж.

— А хіба моржі сопуть? — уже тихіше здивувалася бабуся, намагаючись повернути розмову на жарт.

— Тут гармидер, наче всі зібрались на Леді Гагу! — пробурчала дівчина у відповідь. — Через тебе я прийду до Каськи останньою!

Внучка явно нічого не тямила у жартах. Вона несамовито вистукувала на рожевій мобілці, її обличчя спотворила гримаса невдоволення, з якою вона обзирала обидві черги.

Скривився не тільки Віктор. Хлопець з подивом зауважив, що руда дівчина і собі приглядається до тієї вискочки з мобілкою з неприхованим обуренням.

«Сучасні жінки… — вирішив він. — Одна скандалістка, друга якась чмошна… Добре, що є на світі нормальні пані Ядзі», — зрадів він, дивлячись на її обличчя у віконці.

— Здрастуйте.

— Рада тебе бачити, Вікторе, — щиро посміхнулась йому фармацевт. — Як там бабуся?

— Без змін. Але в мене є гроші… ті, які я заборгував, — вичавив хлопчина. — І, будь ласка, дайте інгалятор. Дешевший, — збентежено додав він, бо міг би заприсягтися, що руда його підслуховує.

— Дешевші кращі. Я знаю, що кажу.

Коробку з інгалятором хлопець підняв на висоту обличчя, так наче вона мала стати його шапкою-невидимкою, щоб затулити його від цієї аптечної метушні та зробити цілком невидимим.

Тільки на вулиці Віктор узяв її під пахву і, ледь чутно щось насвистуючи, рушив у напрямку дому.

На Голубиній вулиці хлопець сповільнився. Він любив повільно долати останні метри, що відокремлювали його від домівки, з цікавістю вивчаючи, що ж змінилось у довколишніх магазинах, поки він ходив.

Пані Беата знову здуріла у своєму бутику. Повтягала на вітрину лише червоне й біле. «Замість шмаття має польський прапор», — гмикнув він. О, у шевця Бакулки нове чоловіче взуття. Але чому сандалі? Зима ж надворі… Овочева крамничка сестер Варміцьких… Мабуть, вони колись були балеринами, а наразі танцюють навколо помідорів, адже за це більше платять. У них на вітрині лісові горіхи, але їх бабуся не любить. Занадто тверді. Він сам з’їв би цілу коробку, бо горіхи пахнуть святами… Цікаво, з чого живе кравець Менджак?.. Мабуть, підшиває гардини, бо ті його костюми хіба що в труну вдягати. У труні навіть найбільший модник не протестуватиме, що його вбрали у «шедевр» Менджака…

Біля фотоательє «Профіль. Батько і син» Віктор зупиняється. Чи не тому, що тут часто міняється експозиція? Тепер ось усе навпаки. Є світлини, які вже давно дивляться в глиб Голубиної вулиці, і коли вони кудись зникають, Вікторові здається, ніби йому бракує старих друзів. З правого боку висять традиційні портрети. Молоді пари у пристрасних обіймах, і навіть цілі родини, що насилу поміщаються на крихітних стільцях. Нижче — дівчатка в білих сукеночках. Вони схожі на великих убраних ляльок, бо їхній погляд застигає під впливом лампи-спалаху і виражає тільки подив. Кілька немовлят, і одне навіть реве… Світлини ті непогані, але їм далеко до колекції навпроти, де зображені колишні жителі.

Вони вже не ходять Голубиною вулицею, але Віктор чудово їх пригадує. Зрештою, він виріс тут із бабусею, з короткими перервами на мамине «турне» Польщею.

Пан Боло… Найщиріший, з рубцем на щоці та неодмінно з пляшкою пива… Був непоганий. Завжди частував Віктора цукерками, що смерділи тютюном. Віктор брав, дякував і не знав, чи можна їсти такі смердючі… А ось бабуся Довганя… Пані Кришко. Вона кликала свого онука вечеряти, махаючи з другого поверху, бо була німа… Довгань міг прикинутися, що не чує, хоча він усе бачив… Пан Каролек… Слюсар. Гість хоч куди. Він приходив до бабусі змастити їй двері й ніколи не просив грошей. Він говорив: «На тому світі розрахуємося, пані Каролова», а Віктор завжди загадувався над питанням, у чому ж той «розрахунок» полягає. Руки в нього були сильні, і через це Віктор завжди йому заздрив. А ось тут, унизу, пан Антоні Таймер. Він щось просто грає на своїй скрипці, трохи примруживши очі. Це фото Вікторові подобається над усе, бо вже сім років, як пан Антоній помер, а його музика ніби досі лунає в ательє і досі бринить у вухах.

Та й пейзажі міста нівроку. З них найкраще видно, як змінилася Голубина вулиця або сусідня — Крута. Центр міста вилюднів, а давня Садова вулиця, на якій повно фруктових дерев, перетворилася на один суцільний сумний паркінг.

Віктор зітхає і робить поворот на п’яті. Тоді довго теліпається через вузьку браму. Решту світлин хлопчина перегляне іншим разом, а про ті, на які встиг скинути одним оком, він розкаже бабусі. Вона ж любить усілякі оповідки про те, що діється на вітрині ательє «Профіль. Батько і син».

Чи в когось, окрім мене, трапляються побачення на бігу? Перші три зустрічі з Кшиштофом важко назвати інакше. Я досі не знаю, коли це він почав бігати моєю трасою. Він знай стверджував, що то я з'явилася на його доріжці, де люди бігають підтюпцем. Нахабна брехня! По-перше, я не бігаю аж так швидко, щоб купу часу не помічати гарного брюнета у мішкуватому спортивному костюмі. По-друге, навіть якби то я вискочила на його доріжку, гарний чорнявчик мав