Samotni.com - Барбара Космовська

Дівчина швидко дістає інший конверт, який знайшов її на іншому кінці світу. Лист походив з того часу, коли вона з батьками багато років жила в Сирії. Щоразу виїжджаючи надовго до Польщі, матуся намагалася черкнути бодай кілька слів. Іноді вона з’являлася швидше від власного листа, але Йоанні це було байдуже. Адже в запечатаному конверті вона завжди знаходила ніжність і пам’ять. А цього завжди замало. «То яка різниця, коли лист знайде одержувача?» — думала дівчинка у спекотному Дамаску, поринаючи в опис зими, яка зустріла матусю в аеропорту. Їй хотілося побачити заметілі та снігові кучугури. А ще — блискучі крижані бурульки над вікнами. Правду кажучи, тато обіцяв, що, повернувшись на батьківщину, вони зліплять разом сніговика, куплять ковзани, але спливали роки, і єдина справжня зима, яку Йоанна запам’ятала з дитинства, так і лютувала на вицвілих сторінках матусиного листа.

Вона покинула переглядати світлини. Знову встане вранці із заплаканими очима, і Зосі буде прикро. Йоанна позапихала у сховок безцінні пам’ятки і стала біля вікна. За шибкою сипав сніг, запинаючи білою полудою клинцюваті дахи бридких будинків. Завтра цей краєвид нагадуватиме витвір божественного архітектора, що за кілька нічних годин виправив вади міської історії. Лисому майданчику, що гордо лягає під пуховий килим, бракує хіба що товстобокого сніговика з очима-вуглинками. Такого одного разу пообіцяв їй тато. Шкода, що вони не встигли зліпити його разом.

— Посунься, ведмедику, — прошепотіла вона до іграшкового друга, мимоволі ховаючи обличчя в руде хутречко свого талісмана.

Небо над Лондоном затягнули хмари. Отже, сьогоднішній день у Великій Британії пройде під знаком опадів у вигляді дощу зі снігом. Буде холодно й туманно…

Хлопець чимраз краще розумів дикторку, яка читала прогноз погоди на британській радіостанції. Він уявляв її граційною білявкою з теплою посмішкою, хоча вона й віщувала англійську сльоту й грязюку. Попри це вона щебетала, мов щасливий колібрі, який обіцяє райську погоду. Віктор здригнувся від самої думки про те, щоб пройтися лондонськими вулицями.

«Цікаво, чи мама досі носить малиновий плащ?» — Він заплющив очі, щоб відтворити його в пам’яті. Той плащ дратував занадто глибокою барвою, надмірною яскравістю кольору, але якраз був придатний на таку погоду. Веселий. Коли п’ять років тому Віктор помічав його з вікон бабусиної кухні, то розумів, що мати йде додому. Що за хвилю вона поверне за ріг вулиць Довгої і Домбровського, промине старе фотоательє, зазирне у скляну вітрину, а відтак енергійно натисне дзвінок, що імітує зозулю.

Тільки-но вона торкалася дзвінка, як він широко відчиняв двері. Віктор заскакував її зненацька. Вона ще не була готова до бурхливого привітання, всіх цих обіймів і зачісування пальцями його волосся. Вона навіть здавалася йому якоюсь розгубленою, маленькою дівчинкою в чужому місті. Тільки кинувши «привіт!», він запускав потік материнських почуттів, а лавина слів, вочевидь, заглушала збентеження, від якого уже й сліду не лишалося.

Вона більше йому була до душі така: галаслива, сповнена обіцянок і планів. Йому подобалося, коли вона жваво запевняла: «за місяць почнемо з нуля», «скоро все зміниться», «нас чекає купа роботи»… Він сердився на бабусю, яка не схвалювала тих візитів. Говорила бабуся, щоправда, мало, але слова її дихали гіркотою й образою. Краще б вона взагалі мовчала — він хотів цього, коли вони втрьох сиділи за невеликим кухонним столом. Бабуся геть замовкала, але тільки тоді, коли мати заходилася пакувати коричневу сумку. Досить було, щоб зателефонував якийсь Джон, як зараз же зникали розкидані по квартирі вдяганки, пляшечки з ванної, мов крізь землю провалювалися туфлі на шпильках, що стояли в коридорі. Їхнє місце займали квапливі обіцянки: «краща робота», «нарешті власний куток», «буде кілька центів на чорний день»…

Іноді вона телефонувала. Але в далекій Англії її голос набував іншого відтінку. Вона любила його і сумно говорила про кілька фунтів, які похапцем «кидала» на картку. А потім зі слухавки вихлюпувався потічок бід і клопотів: «ти повинен бути терплячим», «ще трохи, синку», «обдурили мене, польські крутії, чорт би їх забрав!..»

— Вікторку, ти спиш? — почув він за стіною.

Хлопчина швидко схопився, аж скрипнули пружини старої канапи. Він забув про товар. Ще стільки треба встигнути, а вже одинадцята.

— Роблю нам сніданок, бабусю, — відказав він спокійно, як слон, і, посвистуючи, помчав на кухню.

Надворі він прикипів очима до світлофора. Коли отямився і в останню мить перебігав дорогу, в спину йому сипалися прокльони водіїв: ті ладні були зірватися з правої смуги. Мрячило, і щохвилі косий батіг зливи переганяв замерзлі крижинки.

— Як у Лондоні, — пробурмотів він, перевіряючи, чи на місці косметика, якою набита була торба.

Він рушив у бік житлової зони, де в цей час доби його клієнтки попивали собі маленькими ковточками каву з порцелянових горняток. Утомлені ранком, обсмикуючи вилоги домашніх халатів, вони вже чекали на торгівців, які вносили в їхнє життя хоч якусь приємну метушню. Вони ніколи не питали, звідки в нього такий ексклюзивний товар. Елегантні жінки не ставлять незручних запитань.

Пані Алінка відчинила йому двері в чудовому настрої. Вишуканій завивці потрібна була оправа, тому жінка одразу ж лишила собі половину здобичі. І навіть не сперечалася своїм звичаєм за ціну. А в примхливої леді Крисі він здибав двох її приятельок. Ті взяли всі парфуми, навіть не перевіряючи запах. До того ж мерщій повідомили власні адреси, готові двічі на місяць поповнювати запас косметики. Найдовше він позбувався «наборів» — тих палітр із мініатюрними пензликами і кумедними помадками. Його лякало, що він часто не знав, для чого застосовують ті дорогі засоби, які він висипав на мармурові кухонні стільниці, а жінки відразу ж занурювалися в