Samotni.com - Барбара Космовська

— А ти залишся, — почула вона.

Палець Мимри чітко націлився у Йоанну. Відчуваючи на собі співчутливі погляди, дівчина опустилася на свій стілець. Коли за останнім щасливчиком зачинилися двері, вона підійшла до столу.

— Я бачила, що ти записувала. Одна-єдина. Отже, отримуєш плюс за активність. Добре, що в цій групі бовдурів, дармоїдів, хамів є принаймні одна нормальна людина, — спокійно говорила історичка, дивлячись скляним поглядом в обличчя першого П’яста.[6] — Ось тобі віддяка: ти роздаватимеш атласи та приноситимеш мапи…

— Але я не записувала, — залилася рум’янцем Йоанна.

— Що?

Йоанна подумала, що Мимра вперше у своєму житті виявила подив і скористалася знаком питання.

— Я не записувала, — повторила вона, уникаючи погляду вчительки.

— Але ж ти писала!

— Авжеж. Я писала листа. Вибачте.

— Забирайся геть.

«Ну от, я самохіть приєдналася до групи бовдурів, дармоїдів і хамів, — думала вона, прямуючи до класу Талеса. І хоча їй загрожувала російська рулетка, а також пресинг на наступній історії, йшлося їй по коридору якось добре. Радісно і з переконанням, що попри сумніви Мимри вона, Йоанна, цілком нормальна людина… Так само, як Маґда, з якою можна говорити про все, бо вона носить у сумці книги, а не модні каталоги. І як тілиста Кая, яка останньою приєдналася до їхнього класу. Чесна й довірлива, хоча їй нелегко пробиватися щодня крізь шкільний тунель злості… Конрад теж буває нормальний, коли поряд з ним нема жахливого Матеуша, шибеника з їхнього класу…

Верталася дівчина додому без тягаря. Вона несла в рюкзаку тверду трійку з математики, половину твору для Ірміни і незайманий сніданок. На вечерю купить піцу і ще теплою донесе до ліжка Зосі. Вони з’їдять її разом, розрізаючи на хтозна-скільки шматочків і сварячись між собою за більші.

— Йоанно, зачекай! — замахали в її бік барвисті рукавички. — Я хо… хотіла б тіль… тільки… по… поговорити, — насилу витиснула з себе Кая, долаючи височенькі горбки мокрого снігу. — Ти туди, на Словацького?

— Так. Я маю нагодувати хвору сестру якоюсь цілющою піцою. Найкращі печуть на розі вулиць Словацького та Банаха.

— Я знаю, бо теж там купую, — призналася вона. — Мабуть, надто часто…

Кая спалахнула, наче щойно відкрила Йоанні свою найбільшу таємницю. Страшенно сороміцьку. Хоча повнота однокласниці ні для кого не була секретом, її не можна було приховати ні під обтислим жилетом, ні під великими барвистими светрами.

— Нема нікого, хто цілком пишався б своєю зовнішністю, — посміхнулася Йоанна, думаючи про свої павучі руки, звичайний ніс і неслухняне волосся, що ніколи не хотіло бути по-модному прямим.

— Тоді можеш відправити їх до мене. Тих незадоволених! — сумно посміхнулася Кая. — Я лікую всі дівчачі комплекси розмірами своєї дупи. Я могла б наділити ними десяток анорексичок, але їм це, певно, ні до чого…

— Я знаю, як ти почуваєшся, — Йоанна приязно глянула на збентежену Каю. — Кепсько, коли ти наче якась біла ворона!

— А ти ніби щось можеш про це знати? — пирхнула Кая. — Ти й уявлення не маєш про те, що це таке. Правду кажучи, ти чимось викликаєш захоплення, а услід тобі в шкільному коридорі свистять, наче ти йдеш по статуетку Оскара, а мені кричать щось типу «надай, бомбо» або «посунься, товстухо»… Тільки не думай, що я заздрю! — злякалася вона своїх щирих зізнань.

— Ось ми і прийшли, — Йоанна зупинилася перед дверима піцерії. — Вип’єш апельсинового соку? Тут продають завжди свіжий, зі шматочками фруктів. Поки мою піцу приготують, ми можемо ще побалакати…

Вони сиділи біля вікна, крізь яке лилося тьмяне світло.

— Я колись жила у Сирії… — Йоанна розсміялася, побачивши на обличчі подруги здивування. — Країна як країна! Ну, може, трохи відрізняється від нашої, але коли ти живеш у ній постійно, вся та екзотика тебе вже не дивує.

— А як ти там опинилася?

— Просто. Спасибі татові археологу і закоханій у нього матусі. — Йоанна знизала плечима. — Поки я була мала і гралася в пісочниці, нічого не відбувалось, але коли пішла до школи в Дамаску, перший рік усі на мене витріщалися! Ну, хіба що крім європейських дітей, бо в їхніх країнах теж трапляються руді…

— Викликала захоплення, чи як? — Кая схвально дивилася на мідні кучері.

— Захоплення? Навіть дорослі тицяли на мене пальцями! Деякі діти боялися сидіти поруч, а побачивши мене, ще й могли розревітися. Я не хотіла виходити з дому без хустки, під якою доводилося ховати всю мою руду копицю. Тому, Кайко, я добре знаю, що відчуває кожен чужинець.

Кая бавилася соломинкою, встромляючи її у рештки соку.

— Розкажеш мені колись про Сирію? — запитала вона з посмішкою, в якій була вдячність, що не вимагала жодних пояснень.

— Звісно! Може, в п’ятницю, після школи? Я зроблю млинці з тертими яблуками. Любиш?

— Смакота! А ти їла млинці з чорницею? Певно, ні! То я принесу чорниці. У п’ятницю тітка ходить у театр або в кіно, то я втечу без проблем…

— Ти живеш із тіткою?

— Так. Загалом, я з села, але непогано вчилася там у школі, отож батькова сестра вирішила, що я поживу з нею в місті.

— Чудово!