Samotni.com - Барбара Космовська

— Зосю! Що це ти накоїла?

Сповнений невдоволення голос належав власниці рудих кучерів і зелених очей, які грізно приглядалися до винуватиці безладу. За мить з-за дверей з’явилася вся постать — неймовірно барвиста, вона загрозливо розмахувала шваброю.

— Привіт. Падаю з ніг… — простогнала Зося, безпорадно випускаючи з руки порожній тріснутий пакет.

— …а я з шоку! Я щойно вимила коридор, а ти закидала його трьома класами!

— Двома, — виправила Зося, обнімаючи сестру вільною рукою. — Дивись, що я купила на обід!

Зелені очі вп’ялися в паперовий пакунок.

— Песто? Моя улюблена паста? Гаразд, один клас я тобі пробачаю, але іншим скажи: «Побачимося після зимових свят!»

Вони сиділи на кухні, дивлячись голодними очима на те, як мляво готуються спагеті. Зося любила ті нечисленні миті спільного очікування страви. У неї було так мало часу для сестри.

«Добре, що ми хоч їмо вдома разом. У шкільній їдальні ми розбігалися б з тацями як чужі одна одній ненажери», — думала вона зараз, з недовірою придивляючись до Йоанни. Та знову добре підросла. Куплений кілька місяців тому светрик більше схожий на куцу камізельку, ніж на блейзер у барвисті смужки.

— Ти, мабуть, купуєш ріст на «Allegro»![3] — Вона зітхнула, закотивши очі. — Елегантні дівчата ростуть неквапом!

— Ти ще тішся, що чепуруха з мене ніяка, — розв’язно посміхнулася Йоанна. — Інакше тягнула б з тебе гроші! А мені досить нових джинсів та сорочки… Може, ще якогось шалика? Найкраще такого зеленого, з фіолетовим полиском…

— Шалик я тобі подарую! — кинула швидко Зося, передбачаючи, що сестра гляне на неї вовком, відірвавшись від спагеті.

Зося любить дивитися, як Йоанна жадібно і з вовчим апетитом наскакує на свою тарілку. Тут вона лишилася тією Асюлкою, яка півтора року тому збила її з пантелику.

Вона пам’ятає той день. Той самий пейзаж, і, можливо, також макарони з соусом песто на вечерю.

— Асюлко, ти можеш так не плямкати? — запитала вона її тоді, вражена прогалинами у вихованні молодшої сестри. — Тобі вже недовго бути дитиною…

— Я вже не плямкаю, — почула вона у відповідь. — А ти пам’ятаєш? Ти сказала, що після першої місячки більше ніколи мене так не назвеш.

Зося глянула на молодшу сестру, наче вони щойно познайомилися. Вона шукала потрібні слова, якийсь жест, але так і не знайшла. Проти неї сиділо якесь здихля, що стверджувало, буцімто воно — жінка, і підкреслено орудувало виделкою.

— Називай мене просто Йоанна, і все буде гаразд. — Виделка нерухомо застигла.

Відтак Зося обійняла її з великою ніжністю, замислившись над тим, як довго її маленька сестра бореться з цією несподівано набутою жіночністю.

А потім вони подалися на закупи. Шукали останні іграшки та перші дорослі трусики.

«Обов’язково рожеві і з мереживом», — зажадала Йоанна. Вона обрала плюшевого ведмедика, який ще й досі правив їй за снодійну пігулку. У відділі спідньої білизни пішло не зовсім так гладко. Дорослі труси, на думку Йоанни, мали бути вульгарні, бо вона вибрала варіант досить сміливий, з вечірніми мереживами і призначений радше для роздягання, ніж одягання.

— Тільки ці, — наполягла Йоанна, сповнюючи жахом продавчинь.

— Чому ти не їси? — в питанні Йоанни чаїлася готовність негайно допомогти сестрі впоратися зі стравою. — Якщо ти просто зараз перейшла на ту свою дієту, то я звільняю тебе від клопотів. Зрештою, сестри повинні допомагати одна одній, — докинула дівчина, жадібно стежачи за нерухомою виделкою.

— Забирайся з моєї тарілки! — загрозливо пробурмотіла Зося. — Нема ніякої дієти, проте є ідея… Як щодо невеличкого божевілля з нагоди першого дня канікул? Може б, ми в такий спосіб поміняли мої понаднормові на той нещасний шалик? — вона промовисто підморгнула своїй сестрі.

— Божевілля — це моя спеціальність! — І тарілка миттю приземлилася в зливальниці.

А за мить про наявність Йоанни у великій військовій куртці свідчили тільки непокірні руді кучері. Решта дівчини сховалася в зелених армійських штанах, які закінчувалися кострубатими черевиками.

— Тобі тільки гранати бракує, — зітхнула Зося, одягаючи своє зимове пальто.

Вони вертались, обминаючи скуті тоненькою кригою калюжі. Пообідня сльота не псувала чарівності млявоплинного дня. У сірому метушливому місті Йоанна сяяла від щастя, розмахуючи сумкою з новим светром. Шалик весело майорів на вітрі. Наче переможний прапор, який вибивався з-під солдатського мундира.

«їй пасує ця щаслива посмішка», — подумала Зоська.

На якусь хвилю весела балаканина сестри злилася з міською музикою клаксонів і уривчастих тротуарних балачок. А ще недавно було по-іншому. Зося заплющує очі й повертає картину дворічної давності. І навіть цілий альбом болісних фрагментів…

Бліде личко Йоанни над павутинням материних крапельниць, Йоанна благає матусю тремтячими губенятами сказати бодай одне-єдине слово; нічні кошмари Йоанни і безшумний плач в усипану сонечками подушку; Йоанну замкнули у лазничці на десять хвилин до похорону… Хтось увірвався туди, хтось інший м’яко підштовхнув її до виходу, наче ганчір’яну ляльку в святковому вбранні. І, нарешті, Йоася в церкві. Біла блузка, чорна спідничка. Чорна стрічка у рудому волоссі. Стиснуті губи, білі кулаки міцно вчепилися в стебла фіалок. Можна тільки безпорадно спостерігати за тим, як у зморщеному болем