Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
— Змія згадував. Мовляв, Змій на нього напав.
Вершників ніби громом торохнуло. Дехто навіть злякано озирнувся у бік Сули.
Дід Овсій заходився зосереджено покусувати кінчик свого вуса.
— То де це було, кажеш? — нарешті озвався він. — Часом не біля Змієвої нори?
— Та ж отам і було. От я й вирішив дістатися до того Змія. Підправся, дивлюся — а в тій норі ще одна сіромаха. А за нею — начебто інша нора.
Олешко помовчав.
— Та кажи вже, не муч, — озвався хтось.
— Я ж і кажу. Вірте не вірте, але з тієї нори щось гуркоче так, що аж у вухах зашпигало. Та мене просто так не залякаєш! — Олешко гордовито випростався в сідлі. — Ото спішився я і пробрався в ту нору. А то, виявляється не нора, а лазівка, і куди вона веде — невідомо. Подався я далі, визираю з неї — і що ж ви гадаєте? Опинився я на дні якогось глибокого яру. Стіни майже прямовисні і такі високі, що видно лише смужку неба. І запахи... — Олешко втягнув носом повітря. — Я й не нюхав ще таких... А верисько все ближча і наростає... І раптом як вихопиться Змійка!
— Ой... — не втримався хтось.
— Еге, тобі «ой», а мені як? Голова у нього не голова, хвіст не хвіст. Крила миготять так, що їх і не видно. А що вже товстезний! Як мій Сірко від голови до хвоста, — Олешко поплескав по гриві свого коня. — І довгий, як... як оце ось дерево. А може, ще й довший. Яке в нього наймення? — звернувся він до Вітька.
— Вертоліт, — відказав Вітько. — Тільки він не Змій...
Проте Олешко вже його не слухав, а з запалом вів далі:
— Ну от. Пролетів отой Вертоліт наді мною і щез. Чи то не помітив, чи то не наважився зі мною битися. А я стою собі та й гадаю: бігти за ним, чи ні? Але ж пішим його не наздоженеш, кінь потрібен. Та й часу немає. Мене ж не за Змієм послано ганятися, а на розвідку. Отож я постояв-постояв та й повернувся норою назад...
Кілька хвилин вершники їхали мовчки. Нарешті хтось упівголоса сказав:
— От же ж лихо на наш Римів! То половців чи не щоліта нечиста носить, а тепер ще й Змій оголосився.
Дід Овсій на знак згоди хитнув головою. Тоді вказав на Вітька й запитав:
— А цей хто ж тоді буде?
— Не признається, — відказав Олешко. — Але я його біля Змієвої нори злапав. Він саме визирав звідтіля.
Навколо Вітька миттю утворилася порожнеча. Проте цілу дорогу вістря кількох списів були спрямовані у його бік.
За річечкою Іржавицею дорога роздвоювалася. Та, що наїждженіша, побігла поміж очеретами далі, на Переяслав, а вужча подерлася нагору, до лісу. Вершники поодинці звернули на вужчу.
Стало прохолодніше. Між верховіттями дерев безперестану гасав непосидющий вітер. Зрідка дорога підбігала до урвища, з якого видно було безмежні присульські плавні. Тоді знову пірнала у гущаву ліщинових кущів і ставала така вузька, що, здавалося, і двійко вершників не розминуться..
Ліс був похмурий, глухий і насторожений. Не те, що біля Вітькової Воронівки. Там він був просвітлений, веселий, помережаний багатьма стежинами. І все ж Вітько сподівався, що от-от розійдуться дерева і перед очима постане саме його Воронівка — з цегляними будинками під бляхою й черепицею, з клубом та школою, з олійнею біля узлісся... І йому назустріч вибіжить мама, а Колько Горобчик вибиратиметься з-під велосипеда. Бо ж нічию холошу ланцюжок не хапав так часто, як Горобчикову...
Римівське городище
Вершники врешті вибралися на узлісся. У Вітька щось ніби обірвалося всередині: його Воронівки не було.
Не було ні рівного ряду цегляних хат, ні школи. Не вибігла назустріч мама, не вибирався з-під свого велосипеда розколошканий Колько Горобчик.
На знайомих пагорбах і улоговинах розкинулося зовсім інше село. Воно було всуціль оточене високим, майже на людський зріст, тином з масивного пакілля. За тином виднілися дахи приземкуватих будівель. На лузі перед загорожею паслися корови. Одне теля наблизилося до вершників і замукало. Мабуть, намагалося щось розповісти.
Віддалік промчав табун коней.
Вершники проминули ворота і без поспіху рушили уздовж майже безлюдної вулиці. Кожне обійстя нагадувало невелику фортецю. Біля того місця, де мала бути його хата, Вітько мимоволі притримав коня. Олешко підозріло поглянув на нього й поклав долоню на руків'я меча.
— Чом зупинився? — запитав він. — Щось вивідуєш?
— Як що? — подав голос один із вершників. — Росанку вивідує, хіба не бачиш?
Вершники чомусь зареготали. А Олешко почервонів і, схоже, розлютився.
— Ану, не затримуй! — гарикнув він і підштовхнув хлопця.
— Я тут жив, — сказав Вітько.
Навколо запала мовчанка. Навіть Олешко, що збирався ще щось додати, застиг з роззявленим ротом.
— Га? — нарешті озвався хтось. — То він, виходить, наш?
— А й справді, у Миланки колись був хлопець, — сказав дід Овсій. — Мирко його звали...
Він наблизився до Вітька й уважно оглянув його з голови до ніг. Стенув плечима.
— Ніби схожий на Мирка, — нарешті сказав він. — А втім...
— У Городищі розберемося, — буркнув Олешко. Червона барва все ще не зійшла з його обличчя. — Віддамо дядькові Ількові, а вже він нехай сам вирішує, що до чого.
Римівське Городище не йшло ні в яке порівняння з воронівським. Перед Вітьковими очима постало не заросле бур'янами кладовище, а справжня фортеця. Глиняні вали вивищували і без того круті схили. З них густо стирчали загострені паколи. Важка брама виблискувала до сонця металевими смугами.
З трьох боків фортецю оточували плавні. З четвертого боку, від Римова, Городище відмежовувалося широким ставком з мулкими берегами. У найвужчому місці через ставок була перекинута гатка.
Копита процокали по товстих дошках. Через підйомний міст вершники вервечкою в'їхали до фортеці і опинилися посеред просторого дворища. З усіх боків до нього підступали приземкуваті будівлі з колод, криті дерном. Ближче до урвища здіймалася на чотирьох стовпах вежа. Неподалік від вежі стирчала величезна, майже у два людських зрости, гранітна брила.
На дворищі було десятків зо п'ять воїнів — широкоплечих, довговусих здорованів з довгими чубами на голених головах. Хто змагався у
