💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Дитячі книги » Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

Читаємо онлайн Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський
скрізь у Римові, дворище тітки Миланки було огороджене тином із загострених паколів. З повітки тягло затишним коров'ячим духом. Біля криниці білий гусак щось гарячково джеркотів здоровецькому кудлатому псові. Мабуть, доводив, що той у чомусь не має рації. А той і справді був неправий: хлебтав якесь місиво з черепка і ділитися з гусаком не мав жодного наміру.

До сусіднього дворища вів перелаз, за яким височіли дві розлогі черешні, густо всіяні великими бурштиновими ягодами.

— Росанко, чуєш? — ще з дороги загукала тітка Миланка. — Брат твій, Мирко, знайшовся!

З хати притьмом вибігла ставна дівчина років шістнадцяти. На якусь мить вона завмерла, вдивляючись у прибульця, тоді кинулася до нього і стисла в обіймах так, що тому аж кісточки затріщали.

— Братку! — вигукнула вона. — Мирку!

— Ой... — тільки й спромігся відказати на те Вітько.

А тітку Миланку з радощів, видно, ноги не тримали. Вона важко опустилася на лавицю під грушею і притягла Вітька до себе.

— Розповідай же, синку, де ти був усі ці літа, — попрохала вона, жадібно вдивляючись у Вітькове обличчя. — Леле, як змінився! А я саме біля городини поралася. Аж бачу, шкутильгає до мене крива Дарка й гукає щось. Мовляв, ти тут длубаєшся, а в Римові таке діється! Повернувся Олешко зі своїми дружинниками і з ними хлопець якийсь... — тітка Миланка витерла кінчиком фартуха щасливі очі. — А той хлопець зупинився біля вашого дворища та й каже: тут я жив... Було таке, синку?

— Було, — згодився Вітько.

— Я й побігла, — вела далі тітка Миланка.— Біжу, а серце ледь з грудей не вистрибує... Недаремно бігла...

І знову Вітько ледь не задихнувся. Тепер уже від тітчиних обіймів.

— Та дай же, мамцю, і мені на нього подивитися, — наполягала Росанка. Вона натисла Вітькові на кінчик носа і засміялася. — Кирпатий. Як у всіх з нашого роду...

Хоча, по правді, у самої Росанки ніс був не такий вже й кирпатий. Так, задерикуватий трохи.

— Еге ж, — підтримала доньку тітка Миланка. — Таки кирпатий. І очі такі ж, як у батька...

Вітько слухав і не знав, що йому відповісти на те. Його приймали за когось іншого. За Мирка. І, мабуть, той Мирко так був схожий на нього, що навіть мати не могла розрізнити, де її син, а де просто він — Вітько Бубненко.

— А чуб у нього ніби не такий, — раптом зауважила Росанка. — Мирко швидше русявий був. Та й обличчя ніби трохи кругліше...

— Таке скажеш! — відмахнулася від її слів тітка Миланка. — Стільки літ минуло, хіба запам'ятаєш?

— Кругліше, — наполягала на своєму Росанка. — І в Мирка на підборідді ямка була.

— А й справді...

Щаслива посмішка повільно зіслизнула з обличчя тітки Миланки. Тепер тітка вдивлялася у Вітька майже з острахом.

— Ану, покажи плече, — раптом зажадала вона.

Вітько розстібнув ґудзика, відтяг комір сорочки.

Тітчині очі взялися пеленою.

— Немає... — прошепотіла вона. — Плямки немає. Маленька така була, як зірочка...

Вона закрила обличчя жорсткими, порепаними долонями. Тоді, похитуючись, рушила до хати.

— Що ж це ти... — докірливо прошепотіла Росанка. — Сказав би одразу, що ти не Мирко. А то... Мамця тепер цілу ніч проплачуть.

— Я ж не винен, — почав виправдовуватися Вітько. — Я ж хотів сказати, та мене ніхто не слухав...

— То хто ж ти насправді?

І тоді Вітько розповів Росанці усе. Про Воронівку і своїх однокласників. Про печеру в Чортовому Яру. Про те, як на нього накинувся половець. І про свою воронівську хату, яка стоїть точнісінько на тому місці, де зараз дворище тітки Миланки...

Багато про що ще розповів Вітько. А заодно довідався, що нині у Римові 1097 рік, а в Переяславі князює Володимир Мономах. Отже, його якимось дивом занесло у часі більше, ніж на дев'ятсот років.

Спочатку Росанка слухала недовірливо. Дивилася на Вітька так, начебто він розповідав надзвичайно цікаву казку. Зрештою її обличчя почало яснішати. Нараз вона рішуче підвелася і запитала:

— То знаєш, хто ти є?

— Знаю, — відказав Вітько. — Вітько Бубненко.

— Ні, ти не тільки Вітько! — вигукнула Росанка. Тоді чмокнула його в щоку і прожогом кинулася до хати.

Вітько сидів на грубій лавиці і не знав, як йому бути далі. Зараз тітка Миланка з Росанкою, мабуть, радяться, що їм робити з ним, Вітьком. А потім вийдуть з хати і відведуть його до Городища. А там знову почнуть допитуватися, хто він і звідкіля. І, чого доброго, вирішать, що він і справді-таки Зміїв вивідник.

То, може, нишком підвестися і чкурнути до Сули? А там через Змієву, чи як там її звати, нору пробратися у свій час.

Атож, мабуть, так буде найкраще...

І все ж Вітько цього не зробив. Правду кажучи, він навіть боявся поворухнутися, бо здоровенний, схожий на вовка кудлань уже давно перестав вилизувати черепок і тепер сидів навпроти хлопця. Стежив за кожним його рухом. Тож невідомо, що він вчинить, коли Вітько рушить до воріт.

Нарешті в сінях почулися кроки і на порозі з'явилася тітка Миланка. Очі в неї були заплакані. З-за материнського плеча визирало обличчя Росанки. Але, на відміну від материного, воно було чомусь усміхнене.

— Це правда? — запитала тітка Миланка.

— Що? — не зрозумів Вітько.

— Росанка твердить, ніби ти нашого кореня. Це правда?

— Ну звідкіля йому про це знати, мамцю? — озвалася Росанка. — Проте самі подумайте: він живе на нашій землі, так? І розмовляє по-нашому. І місце своєї хати упізнав. То чи не може бути так, що він наш далекий-далекий родич? Бачиш — у нього й очі такі, як у Мирка. І ніс.

Тітка Миланка кволо всміхнулася.

— А обличчя кругліше, — нагадала вона.

— Ну то й що? — вперто обстоювала своє Росанка. — Хіба я точнісінько така, як і ви? Але кожен скаже, що я схожа на вас.

— Ну гаразд, гаразд, — згодилася врешті тітка Миланка і погладила Вітька по голові. — Шкода, що ти не Мирко. Мабуть, я вже ніколи його...

— Мамцю! — зупинила її Росанка.

— Постривай... — тітка Миланка витерла очі і повела далі: — Так, не Миронко ти нам. Проте й не чужий. Тож будеш за Миронка. Станеш мені сином, коли вже так

Відгуки про книгу Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: