Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

— Ось, — урочистим голосом почав він і тицьнув теку Вітькові під ніс. — Бачиш? Оце половець. А оце руський воїн. Я прочитав у бібліотеці, що тут, понад нашою Сулою, вони дуже часто билися.

Вітько довго розглядав малюнки.

— З якої книжки ти їх видрав? — нарешті запитав він.

— Ти що — бібліотекар? — образився Колько.

Він вихопив з Вітькових рук малюнки і знову подався до села.

На сьомий день печера була гідна того, аби в ній збиралися найкращі знавці історії рідного краю. Довжиною вона сягала метрів з десять, а щодо висоти, то навіть Костянтин Петрович (якщо він, звичайно, приїде) міг би стояти в печері не згинаючись. У глибині печери Вітько видовбав кілька закапелків для майбутніх історичних реліквій. А оскільки там постійно панували густі сутінки, то Вітько приніс батькового ліхтаря. Проміння у нього було таке яскраве, що при потребі можна було освітити не лише закапелок, а й половину Воронівки.

Підлогу Вітько вимостив кількома оберемками пахучого сіна. Від крамниці притарабанив ящика з-під сірників — той мав слугувати за стіл. По боках ящика Вітько поклав на кілька цеглин дві тесані дошки — то були лавки уздовж столу.

На одній стіні висіла книжкова поличка. На ній Вітько поставив кілька фантастичних збірників, посібник з боротьби та батькову книжку про догляд за кіньми. Його батько працював конюхом і гордий Вітько не раз галопом пролітав вулицями Воронівки, полишаючи за собою пилюку, собаче валування та заздрісні хлоп'ячі погляди. Підручник з боротьби — то дарунок тренера Вітькові Бубненку як майбутньому чемпіонові. Книжки з фантастики Вітько збирав сам. Йому страшенно подобалося читати про подорожі в минуле на машині часу. Натиснув на потрібну кнопку — і замість сучасної Воронівки перед твоїми очима вже шумлять первісні праліси. Або постане древній Київ над широким Дніпром. Чи навіть Рим над... яка ж там річка? От є на що подивитися! От є де розгулятися таким хлопцям, як він, Вітько Бубненко, чи його друг Колько Горобчик!

До речі, Колько Горобчик учора на протилежній стіні прилаштував шматок дикту, на якому наклеїв кілька малюнків з життя Давньої Русі. Там були і печеніги, і половці, і великокняжі воїни у залізних обладунках і кольчугах. Найбільше місця займав малюнок з трьома руськими богатирями. Посередині, звісно, височів славетний Ілля Муромець. Поруч з ним — Добриня Микитович та Альоша Попович.

— Вони колись у Києві жили, — пояснив Колько, приклеюючи цей малюнок до дикту. — То, може, і в наших місцях побували...

Ото, здається, і все. Вітько усівся на саморобну лаву і стомлено витяг ноги. Незабаром мають підійти хлопці. А там, дивись, і Костянтин Петрович з Ганнусею приїдуть на канікули. Ото буде весело!

І тут його вухо вловило якісь незрозумілі звуки.

Спочатку Вітько не звернув на них ніякої уваги. Може тому, що над Воронівкою час від часу пролітали вертольоти. Лише згодом до нього дійшло, що ті звуки долинали звідти, звідки долинати не повинні. А саме — з глибини печери.

Вітько ошелешено втупився в куток. Там, як завжди, було темно. Але сьогодні в тих сутінках ніби хтось невидимий з усіх сил гамселив палицею по дереву...

Згодом до цього стукоту приєдналося металеве клацання. А тоді пролунало таке розпачливе кінське іржання, що майбутній чемпіон і незчувся, як опинився біля виходу з печери. Чомусь пригадалися розповіді про потойбічний світ. Може, й справді там чорти б'ються? Тоді, звісно, краще зачекати хлопців біля печери...

Нараз Вітько уявив глузливу посмішку Колька Горобчика, розчарований погляд Ігоря Мороза та їхнього тренера. Ще б пак — один з найкращих борців Воронівської середньої школи, і раптом — на тобі: злякався невідомо чого!

І тут Вітько здогадався, у чому річ. Ну й Колько, ну й Горобчик! Тепер зрозуміло, чому він крутився біля тих закапелків, чому цюкав лопатою в стіну. Звичайно, непомітно приніс свого старого магнітофона і прикопав його в кутку... А тепер хлопці якось ввімкнули його — і сидять десь у бур'янах навпроти та й гигикають, дивлячись як він, Вітько Бубненко, тремтить біля печери, наче остання трясогузка!

Вітько потягся, аби показати тим, хто стежить за ним, ніби він вискочив з печери не тому, що когось злякався, а просто йому захотілося подихати свіжим повітрям. Потому взяв заступ, що стояв біля входу, і знову рушив углиб печери.

Звуки посилилися. Мало того, тепер до кінського іржання додалися ще й людські вигуки.

«Цікаво б дізнатися, звідкіля Колько переписав увесь цей гармидер? — подумав Вітько. — Мабуть, з якогось фільму... Ну нічого, зараз я про це довідаюсь...»

І він обережно увігнав заступ у глину. Не в те місце, звідкіля долинали звуки, а поряд, щоб не пошкодити магнітофона. Копнув раз, удруге...

Зненацька заступ ніби провалився у якусь порожнечу. Дивно. Адже, окрім багатометрової товщі глею, за цією стіною нічого не повинно бути...

Ще кілька ударів заступом — і Вітьковим очам відкрилася інша печера. Вона була набагато менша. Така собі триметрова заглибина з невеличким напівзруйнованим піддашком. І та заглибина була яскраво освітлена. Але ж цього не могло бути! Не могло бути освітленої сонцем місцини у глибині земної товщі!

Проте вона була.

Повагавшись, Вітько протиснувся через щойно видовбану дірку. Тепер іржання, металевий перестук і людські вигуки лунали зовсім близько.

Вітько вибрався із заглибини, озирнувся і завмер з роззявленим ротом.

Виявляється, його якимось дивом занесло за кілька кілометрів від Воронівки — туди, де має бути брід через Сулу. Авжеж, он від річки до воронівського лісу веде перешийок. А он, ген на обрії, бовваніють кручі воронівського Городища.

Проте Вітько дивився у той бік лише якусь хвилину. А тоді його увагу привернуло інше: праворуч, за високим чагарником, творилося щось незрозуміле.

Вітько продерся крізь кущі і остовпів — за якусь сотню кроків від нього точилася люта битва.

Половець

Один боронився від цілого гурту.

Високий широкоплечий юнак у вбранні давньоруського воїна дзиґою крутився на сірому коні межи низькорослих, але кремезних нападників. Його довгий широкий меч зі свистом розтинав повітря, і вже троє чи четверо покотом лежали поміж лугових купин. Неподалік гасали перелякані коненята — низькі, волохаті...

Та все ж нападників було набагато більше. Прикриваючись щитами, вони оточували високого юнака щільним півколом. Нападники притискували його до болота. Давньоруський воїн, як і раніше, наносив могутні удари,