Сестри-вампірки 3 - Надя Фендріх

– Звернімося до Алі бін Шика! Може, він нам що-небудь порадить? – запропонувала вона сестрі.

Дака кивнула. Якщо вже вампір їм не хоче допомогти, то нехай хоч чарівник спробує!

– Я телефоную Лудо! – Дака дістала з кишені мобільний телефон і набрала номер друга.

Незабаром біля будинку Цепешів зібралася вся компанія: Лудо примчав на скейтборді, Гелена і Якоб приїхали на велосипедах. Бракувало лише однієї людини, але найважливішої і найпотрібнішої зараз.

– Де твій дідусь? – насупилася Дака.

– Я його не застав, – знизав плечима Лудо. – Він уже поїхав.

– О ні! – вжахнулася Дака. – І куди ж?!

– До Австрії, на астрономічний конгрес, – зітхнув Лудо. Йому шкода було засмучувати Даку.

– Fumps! – спересердя вигукнула Дака.

– Fumps… – простогнала Сільванія. Вона вийшла з підвалу, тримаючи на руках Франца.

– Але ми ж тут! – спробувала втішити сестер Гелена.

– І ми допоможемо вам! – додав Якоб.

І справді, справ було хоч греблю гати!

Сільванія взяла на себе клопоти про маленького Франца: не випускаючи малюка з рук, годувала кров’ю з пляшечки, змінювала підгузки, – часом з вельми смердючим вмістом (зміна підгузків входила до обов’язків батьків, а Сільванія зазвичай воліла ухилятися від цього вкрай неприємного заняття).

Дака, Гелена і Лудо поралися з колом захисту. Міхай побудував його, але так і не зміцнив – це могло б коштувати йому життя, оскільки на кожен цвях треба було прикріпити часничину.

Затиснувши пальцями ніс, Дака витягла зі скрині часник.

– Друзі, ну ж бо, до роботи! Ой, як тхне! Дивіться, не пропустіть жоден цвяшок!

Як сказали – так і зробили. Колеса обвішали голівками часнику та щедро скропили святою водою.

Якобу доручили панькатися з двома здитинілими дорослими. Йому, бідному, було зовсім не легко! Підгузки батькам, певна річ, міняти не довелося, зате галасу й безглуздих вибриків вони наробили добряче – і десяток маленьких напіввампірят не спромоглися б на такі пустощі.

Ельвіра пролізла в підвал і потягла звідти голівку часнику.

– Дивись-но, що в мене є! А у тебе – ні! – з цими словами вона показала Якобу язика і злетіла вгору по сходах.

Сяк-так наздогнавши Ельвіру, Якоб схопив її за руку і спробував відібрати часник у фрау Цепеш, але та з силою випручалася. Якоб полетів через весь коридор і врізався в шафу. Не встиг бідолаха оговтатися, як опинився під купою курток, шарфів і шапок, а назверх усього йому на голову звідкись згори гепнувся баскетбольний м’яч. Голосно регочучи, Ельвіра понеслася до вітальні, де влаштувала подушковий бій із Міхаєм. Флопсом відскочивши вбік, той запустив подушкою в Ельвіру і влучив дружині просто в живіт.

– Ну постривай! – верескнула Ельвіра і погналася за чоловіком.

Якоб побіг за ними. Посеред коридору Цепеші раптом зупинилися, різко розвернулися і, взявшись за руки, підстрибом поскакали назад у вітальню. Там вони швидко змайстрували намет з ковдр та подушок і забралися туди. Скориставшись нагодою, Якоб пішов на кухню – за кривавим соком для Міхая і какао для Ельвіри.

– Із соломинкою! – крикнула йому навздогін жінка.

Отримавши свої напої, старші Цепеші вмостилися на канапі і заходилися ласувати. На деякий час у вітальні запанувала тиша, і Якоб вирішив навідати друзів.

У підвалі тривала колотнеча. Сільванія поклала Франца в кошик і спробувала його заколисати. Дака, Гелена і Лудо вовтузилися з колом захисту, вдосконалюючи батьків винахід. Несподівано згасло світло. У суцільній темряві почувся шурхіт, ніби хтось нишпорив підвалом, пересуваючись флопсами.

– Що це? – занепокоїлася Гелена.

– Схоже, хтось чужий вдерся в будинок Цепешів, – похмуро констатував Лудо.

– Дако! – покликала сестру Сільванія, безпорадно водячи в темряві руками.

– Без паніки, – пролунав голос Даки.

Знайшовши вимикач, вона натиснула на нього. У підвалі стало світло, як удень. Друзі полегшено зітхнули: нема чого жахатися. Але вони помилялися.

Непрохана гостя

Перед ними стояла жінка небаченої краси, але від її вигляду кров стигла в жилах. Її Пишність Антаназія. Володарка Трансільванії. Вона була вбрана у довгу чорну сукню, а плечі прикривало боа з пір’я. Синяво-чорне волосся блищало. На губах грала крижана посмішка.

– Boi searo. Ну от ми і зустрілися, – холодно привіталася вона.

Антаназія була не сама. Поруч із нею стояв бородатий здоровань у шапці й окулярах. Помітивши його, Дака, Сільванія і Гелена, не змовляючись, позадкували, збиваючись у купку, – у дівчат були ще зовсім свіжі спогади про досить неприємне спілкування зі слугами могутніх вампірів.

– Моє вампірське шанування! Я – Уріо, – злегка вклонившись, відрекомендувався бородань.

Антаназія оглянула підвал. Побачивши Франца, який спокійнісінько спав у кошику, вона хижо блиснула очима.

– Що я бачу? Франца охороняють діти! Бодай один вампір за малюка заступився би – та де там! Кращого подарунка годі й сподіватися! – розсміялася Антаназія.

Дака подала Сільванії знак: «Час діяти!» Вона кинулася на Антаназію в надії збити її з ніг, але володарка Трансільванії відмахнулася від неї, як від набридливої комахи.

Дака відлетіла на інший кінець підвалу і з гуркотом приземлилася просто в татову подвійну труну.

– А-а-а-а! Сільваніє! Зупини її! – почулося з-під зачиненого віка труни.

Сільванія на мить розгубилася, але швидко опанувала себе, адже з усієї своєї родини тільки вона наразі могла врятувати Франца.

– Дзуськи вам, а не нашого братика, – заявила Сільванія, безстрашно дивлячись в очі Антаназії. – Він у колі захисту, вам до нього не підступитися!

Антаназія поблажливо посміхнулася.

– А мені й не доведеться цього робити. Ти сама мені його віддаси, мила вампірська панянко.

Сільванія рішуче замотала головою.

Антаназія рушила до неї. Сільванії здалося, що володарка Трансільванії щокроку стає вищою.

– Віддай брата! – голос Антаназії лиховісною луною прокотився підвалом.

Сільванія відчула замогильний холод її дихання. Дівчинка була немов зачарована злими очима Антаназії.

– Rapedadi! – наказала володарка, не зводячи з Сільванії крижаних очей.

Неспроможна чинити опір, Сільванія підійшла до кошика.

– Ні! – закричав Якоб.

Він, Гелена і Лудо кинулися до Сільванії.

– Не слухай її! – благала Гелена.

– Не роби цього! – застерігав Лудо.

Не встигли вони підбігти до Сільванії на допомогу, як Антаназія підняла білий довгий палець. Якоб, Гелена і Лудо заклякли на місці. Антаназія скувала їх, і вони не могли поворушитися. У підвалі запанувала мертва тиша, яку порушували хіба що крики Даки з труни.

– Ну, досить церемоній, – почала втрачати терпець Антаназія. – Не стану ж я марнувати на вас цілу ніч.

Піднявши віко труни, Дака потайки спостерігала за тим, що відбувається. І те, що вона побачила, вжахнуло її: Сільванія сама підійшла до кошика і вийняла з нього Франца.

– Віддай його мені, – прошипіла Антаназія.

– Ні! – вигукнула Дака.

Сільванія міцно притулила брата до себе. Вона тремтіла всім тілом. Усе в ній протестувало проти волі Антаназії. Нізащо на світі вона не хотіла віддавати братика, але не було такої сили, що могла б перевершити владу трансільванської володарки.

Антаназія зробила крок до Сільванії і силоміць вирвала Франца з рук дівчинки.

– Ні! – знову заволала Дака.

– Вельми вдячна, – криво посміхнулася Антаназія і миттю зникла з підвалу разом із бородатим слугою. І Францом.