Сестри-вампірки 3 - Надя Фендріх
– Тс-с-с… Це я…
Дакине серце зробило подвійне сальто.
– Мурдо! – зраділа дівчинка.
– Тихо, – прошепотів Мурдо і, блиснувши в темряві очима, усміхнувся. – Здрастуй.
Дака затамувала подих. Мільйони дівчат по всьому світу – чи то вампірки, чи то звичайні смертні, – не задумуючись, віддали б життя за його посмішку. Але сьогодні Мурдо усміхався тільки їй одній. Ніколи ще вони не стояли так близько одне до одного. Перехопивши Даку на вході до печери, Мурдо міцно пригорнув її до себе. Відчувши прохолоду його рук і легкий запах цвинтарної землі, Дака ледь не зомліла. Її серце забилося в унісон із серцем Мурдо, що калатало зараз так само шалено. На мить світ навколо цих двох припинив існувати. Нічна темрява оповила їх, немов теплою ковдрою в негоду, і їм раптом стало затишно і спокійно.
Нарешті Мурдо розтулив обійми.
– Вони затягли Франца он до тієї печери, – схаменулася Дака і кивнула на вхід до Чорного замку.
– Туди не так просто пробратися, – зауважив Мурдо. – Не будемо зараз наражатися на ризик, а увійдемо завтра за моїм запрошувальним квитком.
– У тебе є запрошення в Чорний замок? – здивовано прошепотіла Дака.
Мурдо кивнув.
– Завтра коронація нового володаря Трансільванії. Мене запрошено співати на святі національний гімн.
– Не можу я так довго чекати! – затрусила головою Дака. – Ти як хочеш, а я піду в Чорний замок просто зараз.
– Як ти не розумієш! – суворо сказав Мурдо. – Антаназія дуже могутня і небезпечна.
– Що ж, – знизала плечима Дака. – Тоді ще більше причин не зволікати.
– Ropscho, – зітхнув Мурдо. – Спробуймо…
Вони увійшли до печери і, знявши зі стіни смолоскип, обережно попрямували вглиб. Повітря тут було вологе, з пахощами гнилі і дрантя. «Усе, як я люблю», – здивовано подумала Дака.
Прогулянка печерою припала до душі і Мурдо, хоча він був насторожений і прислухався до кожного шурхоту.
Склепіння печери ставало дедалі ширшим, а за якийсь час Дака і Мурдо опинилися не в печері, а у величезному гроті.
– Schlotz zoppo! – присвиснула Дака. Посеред гроту зловісною тінню височів Чорний замок з безліччю гострих башт і башточок, вікон і віконечок.
– Як гарно… – прошепотіла Дака, ледь отямившись від захвату.
– Ще б пак, – зауважив Мурдо, погасивши смолоскип. – Чорний замок будували не одну тисячу років.
Дака не могла відвести очей від замку трансільванської правительки. Здавалося, він все життя чекав на Даку і зараз, ніби магніт, притягував її до себе. Задивившись на замок, вона на мить забула про Мурдо, який тим часом віддалявся від дівчинки. І лише коли хлопець обернувся і гукнув Даку, та знехотя пішла за ним.
Неподалік замку вони знайшли чудову схованку і, причаївшись, стали спостерігати за двома здорованями, які охороняли браму.
– Це вартові Чорного замку. Їх звуть Бодо та Ізель. Кажуть, вони надзвичайно сильні, але на розум небагаті, – прошепотів Мурдо.
Ліхтарі біля брами замку то згасали, то знову запалювалися. В їхньому нерівному тьмяному світлі Дака розгледіла двох височенних вампірів. У кожного з них на грудях теліпався важкий ланцюг. Ізель мав довге волосся, був високий та худорлявий, а Бодо, на відміну від напарника, – вельми вгодований.
Вочевидь, ці двоє про щось сперечалися. Ізель байдуже длубався в носі, Бодо безперестанку чухав підборіддя і показував на ліхтар.
– Цей чортів ліхтар треба полагодити! – обурено казав він.
– Тобі треба – ти і лагодь, – відрубав Ізель.
– Та ти геть знахабнів! – розлютився Бодо. Він з усієї сили тріснув напарника по лобі, і це був аж ніяк не вампірський жест привітання. Ізель вийняв палець із носа і покрутив якесь руків’я. Почулося гуготіння. Ліхтарі перестали миготіти і загорілися яскравим рівним світлом.
– Чекай на мене тут, – пошепки наказав Мурдо і попрямував до охоронців.
Ізель його відразу ж упізнав, але стояв мовчки.
– Дивись-но! – сильно заторсав його Бодо. – Це ж ВІН! Це справді ВІН!
Привітно усміхаючись, Мурдо підійшов ближче.
– Так-так, це ВІН! – розхвилювався й Ізель.
– Здорові були, хлопці! – привітав їх Мурдо. – Що новенького у вашому склепі?
– Schlotz zoppo! – ляснув себе по лобі Бодо. – Сам Мурдо Дако-Апусено!
– Привіт, Мурдо! – вигукнув Ізель і, відіпхнувши Бодо, підбіг до легенди вамп-року. – Я твій найпалкіший фанат! «Криптон Крекс» – найкращі! Ти – найкрутіший вамп-рокер у світі! Ти і твій бенд просто zensatoi futzi!
Він уже готовий був кинутися на шию Мурдо, як раптом його відштовхнув Бодо.
– А можна автограф? – прохрипів він і, засукавши рукав сорочки, підсунув під ніс Мурдо бліду м’язисту руку.
– Легко! – кивнув Мурдо. Він був звичний до таких сцен, тож дістав із кишені чорний маркер і розгонистим почерком написав на руці Бодо своє ім’я. Тут вигулькнув Ізель. Він теж засукав рукав і хотів, щоб Мурдо поставив підпис у нього на руці. Щоправда, знайти на ній місце для автографа виявилося не так просто: руку вкривали татуювання.
Тим часом Дака вибралася зі схованки і, не помічена вартою, безшумно пробралася в замок.
– Ой ні!.. Тільки не це, – вигукнув мимохіть Мурдо, але Даку було не спинити.
– А чому це? Йому ти дав автограф! Чим я гірший? – образився Ізель.
– Та я не про це…
Мурдо нервово пригладив волосся. Треба ж, який незручний момент!
– Так у тебе ж вся рука в татуюваннях, – раптом осяяло його. – Я б охоче поставив підпис, та ніде!
– А-а-а… – Ізель задумливо почухав потилицю. – Тоді ось тут!
Він радісно тицьнув пальцем в лоба.
Трохи повагавшись, Мурдо знизав плечима і написав своє ім’я у стражника на лобі. Ох ці божевільні шанувальники!
Ізель з гордістю подивився на Бодо. А у того й справді затанцювали іскорки заздрості в очах.
«Треба закінчувати з автограф-сесією», – зрозумів Мурдо. Зрештою, він сюди прийшов не автографи роздавати.
– Радий був поспілкуватися з вами, хлопці, але мені вже час. Чекають у замку, – сказав він і, витягнувши з кишені запрошення, показав його охоронцям.
– Воно-то так, тільки в замку на тебе чекають завтра, – заявив Бодо, вздовж і впоперек вивчивши запрошення.
Мурдо вдав, що вкрай здивований.
– Справді? Схоже, я щось переплутав. Слухайте, хлопці, ну, якщо я вже тут, то міг би налаштувати апаратуру.
Бодо суворо похитав головою.
– Нічого особистого, приятелю, та ми не можемо пустити тебе в замок завчасно. Начальниця у нас аж надто прискіплива.
Мурдо зітхнув.
– Та годі вам, хлопці, вона навіть не дізнається, що я в замку.
Але Бодо був непохитний.
– Ми не можемо так ризикувати, приятелю. Та й взагалі, час браму зачиняти. Сонце ось-ось зійде.
На стінах грота заграли перші промені вранішнього сонця.
– Fumps! – з досадою вигукнув Мурдо.
– Йди, поки не пізно, – застеріг його Бодо.
– До завтра, azdio, – додав Ізель.
Мурдо розгубився. Що ж йому робити? Дака – в Чорному замку. Вона там зовсім сама, і якщо щось станеться, він не зможе захистити її.
