Samotni.com - Барбара Космовська

Хлопчина зарився обличчям у долоні, і так, в улюблений спосіб, загойдався всім тілом. Швидко взяв фірмову куртку, що нагадувала йому про той короткий період, коли він працював на заправці. Похапцем накинув її на плечі і став на порозі просторої темнуватої кімнати.

— Ти чимраз пізніше вертаєшся з того Головного управління нафтопродуктів, — тихо поскаржилася бабуся. Трохи злякано, що та фраза роздратує онука. — Коли ж тобі вчитися?

На нього дивилися довірливі, теплі очі, глибоко посаджені на зморшкуватому обличчі. На м’який помах бабусиної руки онук підійшов ближче, і вона, як і щодня, погладила його тремтячою рукою по щоці. Він підсунув стілець до ліжка.

— Але вони добре платять, — пригадав хлопчина, намагаючись посміхнутися до старенької. — Щойно ми з тобою вилікуємося, я кину цю роботу. — Він зиркнув на тацю, наповнену ліками. — Ти все випила?

Вона весело кивнула.

— А ці нові? Щоб покращити кровообіг?

— Нові теж. Я не забула! — похвалилася вона, мов дитина. — Я вже так хочу встати, походити по кухні… І вареників наліпити. І хрущиків напекти. Ти ж так їх любиш, ті мої хрущики…

— Ще трохи, і наліпиш.

Парубійко почувався біля неї сильним і мудрим. Він порився в кишенях своїх джинсів і витягнув зім’яту пачку фруктових цукерок. Дешевих і липких, але вони смакували їй найдужче.

— Увімкнути тобі радіо?

Старенька не чула: намагалася розкрити пачку. У нього склалося враження, що вона щаслива. Хлопчина з подивом подумав про рятівний вплив кількох карамельок, які, мабуть, якимось дивом підсолоджували гірке життя хворої старої жінки. Він не спитав, чи телефонувала мати, хоча робив це раз у раз цілих три роки.

«Сьогодні ні», — вирішив юнак, бачачи, яка бабуся осяйна та спокійна перед черговим безсонням. Зрештою, навіщо питати? І так зрозуміло, що не телефонувала. Чому б їй було робити це зараз? Такого звичайного, похмурого вечора, який вітром повимітав із вулиць навіть місцевих дворняг?

Він швидко заварив чай в улюбленому, пощербленому горнятку бабусі. Поставив на столик, який перетворився на аптечну поличку. Запнув гардини — їх уже треба було прати. Бабуся спостерігала за його граційними рухами.

Хлопчина зловив її сторожкий погляд.

— На добраніч, — він насилу посміхнувся.

— На добраніч, любий, — сказала старенька. — Сьогодні ніхто не телефонував, — докинула вона, коли онук уже зачиняв двері.

Кімнату Віктора, якщо не брати до уваги канапу, що теж була сховком, займала трійця меблів: довгий стіл, стілець і кутова шафа для одягу, кращої за яку годі було знайти. На спинці стільця висіло двоє недбало кинутих джинсів і кілька футболок. І якщо їх там бракувало, значить, вони були або в пральній машині, або ж він їх одягнув. Ще недавно, коли бабуся піднесено крутилася помешканням, вона починала наводити лад, розкладаючи ті скромні пожитки у шафі. І хоча старенька вкрай обережно розвішувала і викладала речі по місцях, витирала пилюку, вибивала килимок, їй здавалося, що ця частина будинку більше нагадує аеродром, аніж доглянутий хлоп’ячий куток. Коли вона добиралася до столу, на якому гордо повипростували крила літаки всіх розмірів, ганчірка завмирала в її руці. Бабуся сідала на стілець і з захопленням розглядала добірну колекцію онука. Краса пластикових і дерев’яних моделей, що стояли гідно й непорушно, її вражала. Хоча саме вони були відповідальні за вічний гармидер у кімнаті. Вони скидалися на справжнісінькі літаки, що приземлилися сюди, на стіл, з неба якоїсь крихітної державки. Вона частенько бачила згорблені плечі Віктора, що терпляче схилився над черговою моделлю. Він так поринав у процес, склеюючи та складаючи крихітні деталі, що не чув, як старенька ставала за ним, дивлячись, як у муках народжується нова машина.

Одного разу бабуся спитала онука, чому він так любить літаки. Хлопчина знизав плечима, не відриваючись од роботи. Тоншою за сірник паличкою він саме намазував клеєм кабіну пілота.

— Та це я так, розважаюся, — кинув тоді він.

Він злукавив. Бо то був час великої віри у літаки, зокрема в той, на якому він мав злетіти, щоб потрапити просто в англійське помешкання матері. Те її пристановище, зі справжнім каміном, з вікнами, що виходять на галасливу вулицю. Вся у неонових вивісках, наче там навіть у літню пору святкують Різдво. Й один із неонових вогнів, червоно-зелений, цілу ніч випромінює бліде барвисте світло в кімнату, відведену для Віктора. Хтозна, чи справді неонове світіння існує, але хіба це важливо? Було б добре спати на білосніжній постелі в червоно-зелені смужки…

Він увімкнув нічник. Його тьмяне світло вихопило з темряви кімнатний розгардіяш.

«Добре, що бабуся сюди не заглядає, — подумав хлопець, скидаючи з ліжка кілька книг із моделювання. Він хутко зняв одяг і недбало накрився ковдрою. — Ніякого миття, жодних думок і жодних планів на завтра», — вирішив він.

З-під напівзаплющених повік хлопець зиркнув на улюблений «боїнг». Добряче він біля нього помарудився. Навіть стерном обладнав літачок, додав ще один двигун, аби він стрілою дістався островів. «Боїнг» був прихильний до свого майстра. Без допомоги пульта дистанційного керування зробив на столі коло пошани, блимаючи вогниками.

«Непогано їздить! — захопився вражений Віктор. — Але я стомився, як пес!» — І він мерщій заплющив очі, боячись, що літак злетить і станеться велика авіаційна катастрофа.

Софія Мйодовська, вихователька першого ліцею, полоністка і шанувальниця пісень Марії Пешек, намагалася ретельно обтрусити чоботи. Пакет з учнівськими роботами не полегшував