Смарагдова книга - Керстін Гір

— Щось я не втямлю, — пробурмотів Пол, але Люсі раптом осяяло.　

— Якщо ви прибули не за офіційним дорученням Вартових, то як ви взагалі сюди потрапили? — повільно запитала вона і зблідла. — Точніше, за допомогою чого?　

— Ми… — почала я, але Ґідеон глянув на мене і ледь помітно похитав головою.　

— Це все ми ще пояснимо, — пообіцяв він.　

Я теж глянула на годинник дідуся і відповіла:　

— Ні.　

Ґідеон скинув брову:　

— Ні? — перепитав він.　

Я глибоко зітхнула. Бо зненацька зрозуміла, що не можу чекати більше ані миті. Я скажу Люсі та Полу все по щирості, тут і зараз.　

Де й поділася моя нервовість, я відчула смертельну втому. Ніби я пробігла кілометрів п’ятдесят і не спала років сто. І я віддала б усе на світі за гарячий м’ятний чай леді Тілні з лимоном і цукром, що його заборонив приносити Ґідеон. Доведеться продовжувати без нього.　

Я впевнено подивилася на Люсі й Пола.　

— Перш ніж ми повернемося, мені треба вам дещо сказати, — тихо почала я. — На це часу нам вистачить.　

Коли брат Синтії, перевдягнений садовим гномом, відчинив нам двері, мені здалося, що це насправді брама до пекла. Музика гриміла щосили, і це була не така музика, під яку полюбляли танцювати батьки Синтії, а щось середнє між гаузом і дабстепом[65]. Дівчинка з короною на голові протиснулася повз садового гнома і за мить виблювала у горщик з гортензією. Обличчя в неї було якесь зеленкувате, але то міг бути і макіяж.　

— Гол! — вигукнула вона, випроставшись. — Я вже думала, що не потраплю у «ворота».　

— О, шкільні вечірки, — тихо сказав Ґідеон. — Як гарно.　

Я збентежено зазирнула всередину. Щось тут не так. Перед нами був цілком респектабельний будинок у самісінькому центрі елітного району Челсі. Тут ніколи не підвищують тону. Але чому люди танцюють у холі? І звідки збіса взялося стільки людей? І хто це сміється? На вечірці в Синтії, як правило, не сміються, хіба що за зачиненими дверима. Якби на світі не існувало слова «нудьга», його неодмінно вигадали б на одній із вечірок у Синтії.　

— Ви в зеленому, тому заходьте! — Брат Синтії тицьнув мені в руку келих. — Ось, прошу, зелений монстро-коктейль. Дуже корисний. Фруктовий сік, свіжі фрукти, зелений харчовий барвник — натуральний! — і краплина білого вина. Зрозуміло, теж екологічно чистого.　

— Невже ваші батьки поїхали кудись на вихідні? — поцікавилась я і спробувала протиснутися всередину у своїй Сіссі-сукні.　

— Що?　

Я повторила своє питання, тільки на десять децибелів гучніше.　

— Ні-і-і, вони десь тут, — язик у садового гнома трохи заплітався. — Вони посварилися, бо тато затявся жонглювати зеленими соєвими кульками, а потім наказав усім повторювати за ним. Виграє той, чия кулька приземлилася мамі на маківку. Агов, Мюрієл, вилізь із шафи! Туалет он там.　

— Гаразд, тут явно щось не так, — сказала я Ґідеону. Я мусила кричати, аби він мене почув. — Зазвичай люди тут, розбившись на групки, як суцвіття броколі, чекають півночі. І щосили намагаються не навертатися на очі батькам Синтії, інакше доведеться грати в їхні ігри, які цікаві тільки їм.　

Ґідеон забрав у мене келих і зробив ковток.　

— Я б сказав, що істина тут, — посміхнувшись, відказав він. — Краплина білого вина? Та тут півкелиха горілки. Щонайменше.　

Гаразд, це багато чого пояснювало. Я глянула на танцмайданчик у вітальні, де мама Синтії в костюмі статуї Свободи шалено витанцьовувала.　

— Пошукаємо Леслі й Рафаеля та линяємо звідси, — запропонувала я.　

На Ґідеона тим часом наскочив гігантський стручок перцю.　

— Пробач, — пробурмотіла Сара з костюма перцю, та раптом її очі розширились. — О Боже, ти справжній? — вона ковзнула вказівним пальцем по його куртці.　

— Capo, ти часом Леслі не бачила? — роздратовано запитала я. — Чи ти вже напилася як чіп і нічого не пам’ятаєш.　

— Та я твереза! — закричала Сара. Її гойднуло, і вона мало не заточилася, та Ґідеон вчасно підхопив її. — Я навіть тобі доведу: «Наш цебер виполуцебрився на маленькі полуцебренята». Ну ж бо, повтори! У тебе так не вийде, якщо ти п’яна. Га? — вона кинула хтивий погляд на Ґідеона, який почувався тут просто чудово. — Якщо ти вампір, можеш мене вкусити.　

На мить мене охопила спокуса вирвати з Ґідеонових рук монстро-коктейль і випити його одним хилом. Цей галасливий зелений вир нестерпно діяв мені на нерви.　

Взагалі-то я не мала планів іти на цю вечірку, хоч у мішку, хоч у сукні Сіссі. Після того як ми скинули костюми початку двадцятого століття і покинули церкву, я досі не оговталася від розмови з Люсі й Полом. Мені хотілося лише одного — пірнути в ліжко під ковдру і вилізти лише після того, як усе скінчиться. Чи принаймні (варіант із ліжком я відкинула як нездійсненний) дати відпочинок моєму перевантаженому мозку, аби упорядкувати думки. Накреслити схеми зі стрілками і квадратами, можливо, різнокольорові. Порівняння Пола про рейки метро, які ніби прокладали зараз у наших головах, поцілило в яблучко. Тільки маршруту ніхто не знав…　

Одначе Леслі відправила мені чотири повідомлення, прохаючи, щоб ми негайно прийшли на цю вечірку. Останнє взагалі не було проханням. «Піднімай свою дупу, інакше я нічого не гарантую».　

— Вау, Ґвенні! — це був Ґордон Ґельдерман у комбінезоні зі штучного газону. Він витріщив очі на моє декольте і присвиснув. — А я завжди підозрював, що твоя шкільна блузка приховує щось більше, ніж добре серце!　

Я закотила очі. Так, Ґордон полюбляє масні жарти, але Ґідеон міг би й не посміхатися, як йолоп.　

— Привіт, Ґордоне! Ану повтори чотири рази поспіль: «Наш цебер виполуцебрився на маленькі полуцебренята!» — крикнула йому Сара.　

— Вилупоцебрився на маленькі лупоцебренята! — упевнено мовив Ґордон. — Нема проблем. Агов, Ґвенні, ти коктейль уже пробувала? — Він нахилився і загорлав мені на вухо: — Здається, я не єдиний, кому спало на думку трохи… ем-м-м… удосконалити рецепт.　

На мить я уявила собі гостей цієї вечірки, які прослизають до буфету, крадькома озираючись, та хлюпають горілку з пляшок просто в коктейль.　

— «Наш полковник полковникував, поки виполковникувався». Повтори це чотири рази поспіль! — прокричала Сара, і, спіткнувшись, вона вхопилася за сідниці Ґідеона. — Леслі в зимовому саду. Там встановили караоке. Я до неї зараз приєднаюсь, тільки спочатку ще ковточок пуншу, — хвостик перцю над її головою радісно хитнувся. — Це найкраща вечірка з усіх, на яких я коли-небудь бувала.　

Ґордон вишкірився:　

— Так, Синтія має бути нам вдячна. Після сьогоднішнього вечора ніхто більше не наважиться назвати її свята нудними. Та вона просто щасливиця!