Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг
- Та це я просто кажу, - завагався Рон.
Гаррі насуплено глянув на нього.
- Але ти мені віриш?
- Вірю! - не вагаючись підтвердив Рон. - Чесно! Але ж усі свято переконані, що Снейп працює на Орден, правда ж?
Гаррі промовчав. Йому щойно спало на думку, що саме так усі й заперечуватимуть, почувши його нові свідчення; він уже чув Герміонин голос:
«Гаррі, це ж очевидно, що він нібито пропонував допомогу, щоб хитрощами вивідати у Мелфоя його задуми...»
Та все це було тільки в його уяві, бо він не мав змоги розповісти Герміоні про підслухане. Коли він повернувся на Слизорогове свято, її вже не було; роздратований Маклаґен сказав, що вона зникла; коли Гаррі дістався до вітальні, вона вже спала. На ранок вони вирушали з Роном у «Барліг», тож він ледве встиг побажати їй веселого Різдва й повідомити, що після канікул розповість важливу новину. Одначе він не мав цілковитої певності, що вона взагалі його чула, бо саме тоді в нього за спиною обмінювалися потужними безмовними прощаннями Рон з Лавандою.
Та навіть Герміона не змогла б заперечити очевидного: Мелфой явно щось задумав, і Снейп про це знав, тож Гаррі мав усі підстави їй дорікнути: «Я ж казав» - як він уже не раз закидав Ронові.
Гаррі не вдалося поговорити з містером Візлі, бо той аж до самого Різдва допізна затримувався у міністерстві. Родина Візлів з гостями сиділа у вітальні, яку Джіні прикрасила так щедро, що все довкола мовби вибухало паперовими гірляндами. Крім Фреда, Джорджа, Гаррі та Рона ніхто не знав, що янголом на вершечку різдвяної ялинки був насправді садовий гном, який вкусив Фреда за литку, коли той пішов на грядку насмикати моркви для різдвяної вечері. Очманілий, розмальований золотою фарбою, вбраний у мініатюрну балетну пачку і з маленькими крильцями, приклеєними до спини, він кипів зі злості. Гидкішого янгола Гаррі не бачив ніколи в житті - лиса, мов картоплина, голова і волохаті ноги.
Усі мусили слухати з великого дерев’яного радіоприймача різдвяну концертну програму у виконанні улюбленої співачки місіс Візлі Целестини Ворбек. Флер, видно, вважала, що Целестина нудна, і так голосно розмовляла в кутку, що сердита місіс Візлі постійно підкручувала чарівною паличкою ручку звуку, тож Целестинин спів гримів дедалі голосніше. Під супровід особливо яскравого шлягеру, який називався «Казан, повний любові», Фред і Джордж почали грати з Джіні у вибухові карти. Рон нишком зиркав на Білла й Флер, наче намагався вивідати якісь таємниці. А Ремус Люпин, страшенно схудлий і ще занедбаніший, ніж будь-коли, сидів тим часом біля каміна, дивився в його палаючу глибину і Целестини ніби й не чув.
«Прилинь, помішай мій казан,
Гарячий-гарячий, мов кров,
Для тебе завжди в нім кипить
Моя невгасима любов».
- Ми під цю пісню танцювали, як нам було по вісімнадцять! - розчулилася місіс Візлі, витираючи очі недоплетеним светром. - Пам’ятаєш, Артуре?
- Га? - сахнувся містер Візлі, що, похитуючи в такт пісні головою, чистив мандаринки. -А, так... чудесна мелодія...
Він із зусиллям випростався й глянув на Гаррі, що сидів біля нього.
- Ти вибач за оце, - кивнув він головою в бік приймача, де Целестина вже закінчувала приспів. - Ще трохи.
- Та нічого, - засміявся Гаррі. - Багато роботи в міністерстві?
- Дуже, - зізнався містер Візлі. - І якби ж були бодай якісь результати, а то з трьох заарештованих нами за кілька місяців навряд чи хоч один виявиться справжнім смертежером... Гаррі, ти тільки нікому про це не кажи, - швиденько додав він, зненацька стривожившись.
- А Стена Шанпайка випустили? - запитав Гаррі.
- На жаль, ні, - зітхнув містер Візлі. - Я знаю, що Дамблдор звертався з приводу Стена безпосередньо до Скрімджера... та й узагалі, всі, хто Стена допитував, згодні, що з нього такий смертежер, як з оцієї мандаринки... але керівництво хоче створювати враження, ніби досягло якогось поступу, а «троє заарештованих» звучить краще, ніж «троє помилково заарештованих і відпущених»... але знову ж таки, це не для сторонніх вух...
- Я нікому не скажу, - пообіцяв Гаррі. Він на мить завагався, думаючи, як краще подати те, що він хотів повідомити. Доки він збирався з думками, Целестина Ворбек заспівала баладу під назвою «Ти зачарував моє серце».
- Містере Візлі, пам’ятаєте, що я вам казав на вокзалі, коли ми від’їжджали до школи?
- Гаррі, я все перевірив, - тут же відгукнувся містер Візлі. - Пішов і обшукав будинок Мелфоїв. Там не було нічого забороненого, жодної підозрілої речі, поламаної чи цілої.
- Я знаю, я читав у «Віщуні», що ви робили трус... але є й інше... серйозніше...
І він переказав містерові Візлі підслухану розмову між Мелфоєм та Снейпом. Розповідаючи, Гаррі помітив, що Люпин легенько повернув голову і вбирав кожнісіньке слово. Коли Гаррі закінчив, запала тиша, в якій лунав лише спів Целестини.
«О, моє серце, вирвав хто тебе?
Якими чарами з грудей моїх навіки...»
- Гаррі, а ти не думав, - порушив мовчанку містер Візлі, - що Снейп просто прикидався?
- Прикидався, що пропонує допомогу, щоб вивідати, що задумав Мелфой? - договорив за нього Гаррі. - Я так і думав, що ви це скажете. Але як ми можемо знати?
- А це не наша справа, - раптом втрутився Люпин. Він одвернувся від каміна й дивився тепер просто на Гаррі. - Це Дамблдорова справа. Дамблдор довіряє Северусу, і цього нам усім має вистачати.
- Але, - не вгавав Гаррі, - якщо припустити... просто припустити, що Дамблдор помиляється щодо Снейпа...
- Таке припускали вже багато разів. Усе врешті-решт зводиться до того, довіряти Дамблдорові чи ні. Я довіряю; отже, довіряю й Северусу.
- Але ж Дамблдор може й помилятися, - наполягав Гаррі. - Він сам про це казав. А вам...
Він подивився Люпинові в очі.
- ...а вам, якщо чесно, подобається Снейп?
- Мені Северус не може подобатися чи не подобатися, - відповів Люпин. - Ні, Гаррі, я правду кажу, - додав він, бо Гаррі іронічно скривився. - Ми ніколи не станемо душевними друзями; надто багато всього неприємного було між Джеймсом, Сіріусом та Северусом. Але я ніколи не забуду, що цілий той рік, протягом якого я викладав у Гоґвортсі, Северус щомісяця виготовляв для мене зілля-вовкотруту, й робив це
