Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг
Гаррі відчув, як у грудях закипає злість: то Долорес Амбридж і досі працює в міністерстві?
- Отже, по суті, - сказав Гаррі, мовби бажаючи з’ясувати деякі моменти, - ви хотіли б створити враження, що я працюю в міністерстві?
- Гаррі, усім було б значно легше, якби вони вважали, що ти міністерству активно помагаєш, - полегшено зітхнув Скрімджер, радий, що Гаррі так швидко усе збагнув. - Так званий «Обранець», розумієш... це дасть людям надію, відчуття, що діється щось важливе й небуденне...
- Але ж якщо я вряди-годи заскакуватиму в міністерство, - Гаррі й далі намагався говорити доброзичливим тоном, - то чи не здаватиметься, ніби я підтримую дії міністерства?
- Ну, - трохи насупився Скрімджер, - ну, так, частково, саме тому ми й хотіли б...
- Навряд чи з цього щось вийде, - ввічливо заперечив Гаррі. - Розумієте, мені не подобаються деякі міністерські дії. Скажімо, арешт Стена Шанпайка.
Скрімджер відповів не зразу, але його лице миттєво закам’яніло.
- Я й не сподівався, що ти зрозумієш, - заявив він, не спромігшись так вдало приховати злість, як це досі робив Гаррі. - Зараз небезпечні часи, і необхідно вживати певних заходів. Тобі шістнадцять років...
- Дамблдорові давно вже не шістнадцять, але він теж вважає, що Стена не треба тримати в Азкабані, - урвав його Гаррі. - Ви робите зі Стена цапа-відбувайла так само, як з мене хотіли б зробити собі талісман на щастя.
Вони обмінялися довгими важкими поглядами. Врешті Скрімджер сказав, цього разу без тепла в голосі:
- Зрозуміло. Ти волів би... як і твій кумир Дамблдор... взагалі відмежуватися від міністерства?
- Я не хочу, щоб мене використовували, - відповів Гаррі.
- Дехто вважає, що це твій обов’язок - служити міністерству!
- А інші вважають, що ваш обов’язок перевіряти, чи той, кого ви кидаєте за ґрати, - справжній смертежер, - Гаррі вже не міг стримуватися. - Ви робите те саме, що перед вами робив Барті Кравч. Невже ви всі там так нічого й не навчилися? То ми мали Фаджа, який удавав, що все чудово, тоді як людей убивали прямісінько в нього під носом, а тепер оце маємо вас, і ви ув’язнюєте невинних людей і хочете створити враження, ніби залучили до співпраці «Обранця»!
- То ти не «Обранець»? - запитав Скрімджер.
- Ви ж начебто казали, що це не має ніякого значення? - гірко всміхнувся Гаррі. - Принаймні для вас не має.
- Не треба було мені такого казати, - почав виправдовуватися Скрімджер. - Це було нетактовно...
- Ні, це було чесно, - заперечив Гаррі. - Єдині чесні слова з усього, що ви сказали. Вам усе одно, житиму я чи вмру, головне - аби я вам допоміг переконати громаду, що ви перемагаєте у війні з Волдемортом. Я не забув, пане міністре...
Він підняв праву руку. З тильного боку долоні відсвічували білим літери, що їх його примусила вкарбувати у власне тіло Долорес Амбридж: «Я не повинен брехати».
- Я щось не пригадую, щоб ви примчали мені на поміч, коли я намагався відкрити всім очі на те, що повернувся Волдеморт. Чомусь торік у міністерстві ніхто не прагнув зі мною приятелювати.
Вони стояли мовчки, і ця мовчанка була не менш крижана, ніж ґрунт у них під ногами. Гномик нарешті таки видер черв’яка з землі й тепер радісно його обсмоктував, спершись на нижні гілочки рододендронового куща.
- Що там замислив Дамблдор? - безцеремонно запитав Скрімджер. - Де він буває, коли зникає з Гоґвортсу?
- Поняття не маю, - знизав плечима Гаррі.
- Та ти б і так не сказав, - припустив Скрімджер, - якби щось і знав.
- Не сказав би, - погодився Гаррі.
- Що ж, тоді доведеться вдаватися до інших засобів.
- Спробуйте, - байдуже зронив Гаррі. - Хоч ви, здається, розумніші за Фаджа і мали б учитися на його помилках. Він уже намагався втручатися у справи Гоґвортсу. Ви, мабуть, звернули увагу, що він уже не працює міністром, а Дамблдор і досі директор. Я б на вашому місці Дамблдора не зачіпав.
Запала довга тиша.
- Ну, принаймні мені ясно одне - він добряче з тобою попрацював, - зиркнув Скрімджер холодними й жорсткими очима з-над окулярів у тонкій оправі. - Що, Поттере, відданий Дамблдорові душею й тілом?
- Саме так, - підтвердив Гаррі. - Я радий, що ми це з’ясували.
І відвернувшись від міністра магії, пішов до будинку.
- РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ -
Слизоспогади
Через кілька днів після Нового року Гаррі, Рон і Джіні зібралися пізно по обіді в кухні біля каміна, щоб повертатися в Гоґвортс. Міністерство організувало одноразове під’єднання до мережі порошку флу, щоб швидко й безпечно повернути учнів до школи. Попрощатися з ними прийшла лише місіс Візлі, бо всі інші - містер Візлі, Фред, Джордж, Білл і Флер - були на роботі. Коли настала мить розлуки, місіс Візлі розридалася. Треба сказати, що останнім часом очі в неї були на мокрому місці; вона часто плакала після того, як Персі на Різдво стрімголов вискочив з хати в заліплених товченим пастернаком окулярах (відповідальність за це гордо брали на себе одночасно Фред, Джордж і Джіні).
- Не плачте, мамо, - поплескувала Джіні по спині місіс Візлі, що ридала в неї на плечі, - усе ж добре...
- Не треба за нас журитися, - додав Рон, дозволяючи матері міцно цмокнути його в щоку вологими вустами, - тим паче за Персі. Він така паскуда, нема чого його жаліти.
Місіс Візлі ще дужче розридалася, пригортаючи до себе Гаррі.
- Обіцяй, що будеш обережний... уникай неприємностей...
- Я завжди уникаю, місіс Візлі, - заспокоював її Гаррі. - Ви ж знаєте, що я люблю спокійне життя.
Вона всміхнулася крізь сльози й відійшла на крок.
- То будьте чемні всі...
Гаррі ступив у смарагдове полум’я і крикнув:
- Гоґвортс! - Останній погляд на візлівську кухню й на заплакане лице місіс Візлі - і його огорнуло полум’я; швидко обертаючись, він бачив
