Смарагдова книга - Керстін Гір
Ґідеон посміхнувся.
— Повернись спиною і дозволь мені це зробити, — сказав він. — О! — затнувся він. — Та їх тут сотні.
Спливло ще чимало часу, перш ніж Ґідеон застебнув усі ґудзики, певно, тому що кожного разу він цілував мене в шию. Я б отримала від цього значно більшу втіху, якби Ксемеріус при кожному поцілунку не кректав: «Гоп-цуп-цупа, нижче пупа!..»
Нарешті ми впоралися. Мадам Россіні вибрала світло-сіру сукню з мереживним коміром-стійкою. Через довгу спідницю з першого ж кроку я мало не гримнула на підлогу, якби Ґідеон не підхопив мене під руку.
— Наступного разу костюм одягаю я, — заявила я.
Ґідеон засміявся і спробував мене поцілувати, але Ксемеріус заволав:
— Ні-і-і, тільки не починайте знову!
І я лагідно його відштовхнула.
— У нас немає часу! — сказала я. А ще над нашими головами розгойдується істота і кривиться як середа на п’ятницю. Я люто зиркнула на нього.
— А що таке? — запитав Ксемеріус. — Я думав, у вас тут важливе завдання, а не романтичні обнімони. Краще б подякувала мені.
— Не дочекаєшся, — рикнула я.
Тим часом Ґідеон забіг на хори й опустився навколішки перед хронографом. Поміркувавши, ми вирішили запхнути його під вівтар, де його ніхто не знайде, поки нас немає. Звісно, якщо у суботу ввечері тут не працює прибиральниця.
— Я буду на шухері, — пообіцяв Ксемеріус. — Якщо хтось увірветься, аби поцупити хронограф… я на нього зневажливо… плюну.
Ґідеон узяв мене за руку.
— Ти готова, Ґвенні?
Я подивилася йому прямо в очі, і моє серце на мить зупинилося.
— Я готова, якщо ти готовий, — тихо мовила я.
Коментарів Ксемеріуса (напевно, дошкульних) я вже не почула, голка устромилася в мій палець, і хвилі рубінового світла підхопили мене.
Невдовзі я випросталася. У церкві було так само безлюдно, як і в наш час. Я навіть чекала побачити Ксемеріуса, що звисав би сторчголов з галереї, але водночас трохи боялася цього. У 1912 році він уже оселився тут.
Ґідеон приземлився поруч зі мною й одразу знову схопив мене за руку.
— Ходімо! Нам треба поквапитись! Маємо всього дві години, але цього замало і для десятої частини наших запитань.
— А якщо ми взагалі не зустрінемо Люсі та Пола в леді Тілні? — запитала я, і мої зуби зацокотіли від збудження. Я досі не думала про них як про своїх рідних батьків. І якщо було так важко поговорити з мамою, то як це буде з ними — геть чужими людьми?
Коли ми вийшли з церкви, полило як з відра.
— От тобі й маєш! — мовила я, страшенно шкодуючи, що у мене на голові немає якогось вигадливого капелюха мадам Россіні. — Ти не міг прочитати прогноз погоди?
— Та годі. Це всього літній дощик, — заявив Ґідеон і потягнув мене вперед.
Поки ми дісталися до Ітон-плейс під «літнім дощиком», на нас сухого місця не було. Ми все-таки привернули увагу юрби, бо перехожі, що траплялися нам на шляху, мали парасольки і кидали на нас співчутливі погляди.
— Як добре, що ми не заморочувалися «достовірними» зачісками, — сказала я, коли ми зупинилися біля вхідних дверей будинку леді Тілні. Я нервово пригладила волосся, що поприлипало до голови. Зуби й досі цокотіли.
Ґідеон подзвонив у двері й міцніше стиснув мою руку.
— Мені якось мулько, — прошепотіла я. — Ще є час забратися звідси. Краще було б спочатку обміркувати в тиші та спокої, про що ми питатимемо…
— Тс-с, — прошепотів Ґідеон. — Усе гаразд, Ґвенні. Я з тобою.
— Так, ти зі мною, — сказала я і повторила його слова, що стали для мене рятівною мантрою: — Ти зі мною, ти зі мною, ти зі мною…
Як і минулого разу, двері відчинив швейцар у білих рукавичках.
— Містер Міллхауз, чи не так? — Ґідеон люб’язно посміхнувся. — Якщо ваша ласка, повідомте леді Тілні про наш прихід. Міс Ґвендолін Шеферд і Ґідеон де Віллерз.
Швейцар на мить завагався.
— Зачекайте тут, — нарешті сказав він і зачинив двері просто в нас перед носом.
— Містер Бернард ніколи б собі такого не дозволив, — обурилась я. — Певно, він вважає, що в тебе таки є пістолет і ти повернувся, щоб узяти кров у його господині. Йому й невтямки, що пістолет твій свиснула леді Лавінія, хоча я досі не второпаю, як вона це провернула. Тобто, чорт забирай, як вона відволікла твою увагу? Якщо я ще раз зустріну її, то неодмінно спитаю, хоча я взагалі не впевнена, що хочу це з’ясувати. Я знову базікаю без упину, отакої! Так завжди, коли я хвилююся, хтозна, чи я наважуся вийти їм назустріч, Ґідеоне. Мені важко дихати, тут немає повітря, хоча, можливо, я просто забуваю дихати, але ж це байдуже, оскільки я безсмертна, — у моєму голосі бриніла істерика, але я не зупинялася ні на мить: — Давай відступимо на крок назад, бо зараз відчиняться двері, і цей Міллхауз як зацідить тобі прямо… — двері відчинилися, — …в пику, — поспіхом пробурмотіла я.
Здоровань-швейцар жестом запросив нас всередину.
— Леді Тілні очікує вас нагорі в маленькому салоні, — напружено мовив він. — Після того, як я перевірю, чи нема у вас зброї.
— Як скажете! — Ґідеон охоче розпростав руки і дозволив Міллхаузу обмацати себе.
— Все гаразд. Можете проходити, — кинув нарешті швейцар.
— А як же я? — злякано спитала я.
— Ти ж дама, а вони не мають зброї, — Ґідеон посміхнувся мені, взяв за руку і потягнув угору сходами.
Як легковажно! Я кинула погляд на Міллхауза, який ішов на кілька кроків позаду. «Тільки тому, що я дівчина, він мене не боїться?!» Йому варто було б на дозвіллі переглянути «Tomb Raider»[64]! Під сукнею я можу пронести ядерну бомбу, а в ліфчику — дві гранати. Та він зневажає жінок! Я могла так базікати, без крапок і ком, аж до вечора, але на другому поверсі нас чекала леді Тілні, пряма і тонка, немов свічка. Вона була напрочуд гарною жінкою, навіть її крижаний погляд не псував загального враження. Я мало не посміхнулася їй, але змусила куточки своїх губ повернутися на місце. У 1912 році леді Тілні мала набагато страхітливіший вигляд, ніж пізніше, коли зацікавилася плетінням іграшкових поросят. Я збентежено усвідомила, що не лише наші зачіски нікудишні, а й моя сукня обвисла, як мокрий лантух. Мимоволі у моїй голові промайнула думка про те, чи встигли вже придумати фен.
