Сонячна магія - Андрій Левицький

— Ти, здається, акса?

— Авжеж. А що?

— Та нічого. Знаєш, у чому полягає військовий досвід?

— У чому?

— Військовий досвід — це вміння взяти в полон ворога відразу ж по тому, як його оглушив хто-небудь інший. А ондечки, я бачу, валяється Жур Харлик, що був нашим старшим… Ну, бувай, дочко… — вояк махнув рукою і подався вниз, брати в полон Харлика.

Агов, дядечку, а де мені знайти графа Сокольника? — крикнула вслід Проноза.

— Його милість нині зволять обідати, — не озираючись відповів сивовусий. — У бенкетній залі, на третьому поверсі, де ж іще йому бути…

Іржаве й дуже погнуте цебро влетіло до бенкетної зали. Воно перекинуло стояк із бойовими штандартами та прапорами, насадженими замість ратищ на короткі товсті списи. У графа Сокольника випав з руки сувій, з якого він читав свій указ. Ті зі слухачів, що вже встигли заснути, з переляку полізли під стіл. Ті ж, котрі заснути не встигли, були вже там — усі, крім барона Бирона.

Барон, не звертаючи уваги на злякане квоктання дружини і дочок, неквапно пройшов до перекинутого стояка й носком чобота штовхнув предмет, який щойно влетів до зали.

— Ха! — сказав він по нетривалому розгляді цього предмета. — Як цікаво!

— Що там? — кволо озвався Сокольник, трохи приголомшений вибухом.

— Шолом Девідсона.

— Що ви маєте на увазі? — почав був граф, але його перебила баронеса, що саме виповзла з укриття:

— Бароне, ми негайно йдемо звідси!

— Але ж, метеличку мій…

— Бароне! — голос дружини став надзвичайно рипучим. — Тут із нашими крихітками може що завгодно статися! А ми поки ще навіть не віддали їх заміж!

Три руді крихітки щось ствердно запищали.

— Пробачте, Сокольнику, — вклонився Бирон. — Нам, здається, вже час…

— Але як же… — знітився граф. — Я ж не розвив до кінця свою думку про податки… Бароне, саме від вас я очікував підтримки у своїх починаннях на новій посаді…

— То ви й далі очікуйте… — бадьоро порадив йому Бирон. — Щойно у вас тут кавардак оцей уляжеться, ми повернемося й продовжимо нашу плідну співпрацю. Ви тільки спочатку розберіться зі змовниками і, головне, на очах у народу… Ну, хоча б, тієї частини народу, що поки лишилася в місті, проведіть показову страту вбивці старого короля. Бажано, у вашій присутності і з урочистою промовою, котру ви перед стратою прочитаєте перед зібранням. А вже по тому ви з повним правом зможете посісти трон. Отоді я й повернуся.

З цими словами барон Тло Бирон підхопив дружину, дочок і залишив залу. Видно було, що інші придворні мріють піти за ним. Але вони не були такі незалежні й багаті, як баронсько-биронське сімейство, а тому Сокольник зупинив їх одним грізним поглядом.

— Зараз нам доведеться ненадовго відволіктися, добродії. — Граф сховав так і не дочитаний сувій у рукав. — Незабаром на головній площі відбудеться невелика вистава. Страту необхідно здійснити рівно опівдні, залишилося вже менш як година. Я повинен бути присутній там. Якщо хтось бажає, може піти зі мною…

Сокольник не доказав — двері з гуркотом розчахнулися, і до зали влетів стражник, який охороняв їх. Він головою проорав заставлений посудом стіл і впав по інший його бік.

На порозі постала Кукса Пляма, невловимим рухом витягла щось із волосся й рішуче наблизилася до графа, що саме нагнувся біля напівпритомного стражника.

— Де Спритник? — запитання було вимовлене тихим і лиховісним голосом.

Пак Спритник на той час уже встиг потрапити на головну площу, куди його принесли стражники. На площі, залитій променями Князя-Сонця, що наближався до зеніту, було малолюдно й гостро тхнуло фарбою. Поміст сяяв зеленню, а посеред нього на колоді красувався Малий Рубака. Віддалік у глибокій зажурі сидів навпочіпки Тавот. Він і досі ніяк не міг змусити себе підійти до сокири. Час страти наближався, і кат з кожною хвилиною відчував, дедалі сильніше нервове напруження.

Кілька стражників знехотя вдавали, що стримують юрбу, яка не надто напирала, та й складалася з десятка городян. Спритника пронесли між ними, поклали на помості й прикували до залізної скоби біля колоди.

Тавот глянув на сонного злочинця з осудом, але не тому, що цей малий отруїв короля, а тому, що через акса йому ось-ось належало взятися за страшну сокиру.

«Уже незабаром, — подумав Тавот. — І навіщо ж