Брайтлі і темна печера - Мері Блер

— Аякже! — хором відповіли друзі.

— Гм, — замислився поні. — Гадаю, я зможу влаштувати вам чарівну екскурсію!

Софі не вірила своєму щастю. Дівчинка ладна була стрибати від радості, але почався урок, і дітям довелося відкласти цікаву розмову.

Брайтлі вирішив на прощання показати Софі й Тіму школу чарівних захисників. Коли друзі відійшли якнайдалі від своєї школи, щоб їх ніхто не міг почути, Софі спитала:

— Брі, а де розташована школа феріґардів?

— Високо-високо за хмарами, — відповів Брайтлі.

— Як же ми туди потрапимо? — вела далі дівчинка.

— Люди можуть потрапити до чарівної школи тільки уві сні — адже там, на небі, дуже холодно, — відповів поні.

А Тім додав:

— І повітря там таке розріджене, що дихати людині неможливо.

— Але тоді… — розгублено сказала Софі.

— Ти забуваєш, що я вмію творити дива! — засміявся Брайтлі й перекинувся в повітрі, обсипавши Софі срібними іскрами.

Софі, сміючись, почала ловити іскри.

— Тепер ідіть додому, — сказав Брайтлі. — А коли настане час лягати спати, я до вас прилечу і ми вирушимо на чарівну екскурсію.

Протягом решти дня Софі й Тім не знаходили собі місця. Друзі були дуже схвильовані майбутньою мандрівкою.

Нарешті настав жаданий вечір. Софі хутко залізла під ковдру й одразу покликала Брайтлі. Поні виник у повітрі, і Софі скрикнула з радості.

— Якщо ти готова, заплющуй очі, — весело мовив феріґард.

Брайтлі змахнув крильми над головою Софі, яка, заплющивши очі, підготувалася до подорожі. Личко дівчинки відразу розслабилося — вона міцно заснула.

Софі здалося, що Брайтлі зник, поки вона лежала із заплющеними очима. Тому вона розплющила одне око: Брайтлі сидів перед нею на подушці й усміхався.

— Летімо? — спитав поні.

Софі згідливо закивала й підвелася з ліжка.

— Спершу тебе треба зменшити, — пробурмотів Брайтлі.

Софі завважила, що все довкола нараз стало надто великим. Поглянувши в дзеркало, Софі зрозуміла, що розміром стала така, як Брайтлі.

Феріґард підлетів до дівчинки й торкнувся її спини.

— Тобі подобаються твої крила? — хитро мружачись, спитав феріґард.

Софі здивовано повернула голову й побачила, що за її спиною тріпотять чудові сніжно-білі крильця. Дівчинка захоплено охнула. Поні поманив її до вікна, і Софі змахнула ними. Від приголомшливих вражень в неї перехопило подих — таким легким виявився політ!

І ось Софі та Брайтлі вже летять над нічним містом.

— Ми повинні взяти із собою Тіма. Він чекає на нас, — прокричав поні.

Друзі залетіли до одного з вікон сусіднього будинку. Тім уже спав. Брайтлі змахнув над ним крильми, і просто в ліжку хлопчик став зменшуватися.

— Тіме, — тихо покликав хлопчика поні, й Тім розплющив очі.

— Яке все велетенське! — скрикнув Тім, роззираючись. А побачивши Софі, що ширяла поряд із його ліжком, хлопчик тільки й спромігся сказати: — Тепер мене вже, здається, ніщо не здивує!

— Ще й як здивує! — вигукнула дів­чинка. — Поглянь на свої крила!

Тім у подиві скосив очі на спину, а тоді підхопився і, змахнувши своїми білими крильми, злетів над ліжком.

— О! — захоплено вигукнув хлопчик. — Це неймовірно!

— Ну що ж! На нас чекає школа феріґардів! — урочисто промовив Брайтлі.

Друзі вилетіли з вікна і знялися в зоряне небо.

Сп’янілі почуттям польоту, діти бавились у струменях холодного повітря. Вони то злітали вгору, то ринули донизу, то перекидалися.

Поні злітав дедалі вище, поки, нарешті, не досяг білястої хмаринки, що самотньо висіла посеред неба. Він поманив за собою дітей, і друзі м’яко сіли на хмаринку.

— Ласкаво просимо до школи! — голосно сказав феріґард, і, наче за помахом чарівної палички, хмаринка стала рости.

Уже за хвилину діти опинилися в щільному тумані. Поні повів їх за собою. Софі здивовано дивилася собі під ноги, бо їй здавалося, що вона ступає по м’якій перині. Тім узяв дівчинку за руку.

Чарівний туман порідшав, і діти побачили дивовижну картину. Просто перед ними в небі висіла велетенська куля, що складалася з маленьких пухнастих хмаринок. Вона мінилася всіма кольорами веселки.

Коли друзі підлетіли до кулі, у ній утворився прохід. Поні влетів до нього першим, діти пішли за ним.

Простір усередині школи освітлювали мільйони маленьких зірочок. Вони висіли просто в повітрі, а іноді, ніби підкорюючись власним бажанням, збиралися докупи, утворюючи гарні візерунки.

Але найбільше вражали не хмаринки чи вогники, а сотні чудових чарівних істот. Зусібіч до друзів зліталися феріґарди. Кого тут тільки не було: кицьки й собачки, поні та кролики, лисиці й ведмеді. Усі вони світилися м’яким теплим світлом, як Брайтлі, тільки їхні крила були не райдужні, як у нього, а сніжно-білі.

— А це хто? Чому в них інші крила? — тихо спитала дівчинка в поні.

— У всіх дорослих феріґардів райдужні крила, а в учнів — білі, — пояснив Брайтлі. — Ходімо, я познайомлю вас із нашим Учителем.

— А як його звуть? — прошепотів Тім.

— Так і звуть — Учитель. Коли живеш стільки років, скільки живе він, то ім’я втрачає своє значення. І важливо тільки те, що для всіх нас він — єдиний і найдорожчий Учитель.

Поні повів дітей до найяскравішого скупчення вогників. Там з-поміж маленьких феріґардів Софі й Тім помітили сніжно-білого кота з райдужними крилами.

— Ласкаво просимо! — привітно кивнув дітям