Брайтлі і темна печера - Мері Блер

— Я теж, — погодилася Софі.

Нараз дівчинка помітила, що Тім дрижить. У вологій печері хлопчик без куртки змерз.

— Ой, Тіме, тобі холодно. Укрийся ковдрою. Її Брайтлі зробив із повітря, вона чарівна.

Софі розправила ковдру, і Тім сів ближче до неї. Дивно, але чарівна ковдра ніби виросла, коли хлопчику знадобилося місце під нею. Діти тихенько розмовляли, поглядаючи на маленьких вовченят. Усім було затишно під чарівною ковдрою, зітканою зі світла.

Софі не помітила, як задрімала. Її голівка впала на Тімове плече, і хлопчик боявся поворухнутися, щоб не розбудити дівчинку.

Нараз Тіму здалося, що в печері є ще хтось. Він поглянув у бік виходу, і його мов морозом обсипало. Низько схиливши голову, до них підкрадався велетенський пес — один із тих, що напали на хлопчика вдень. Очі тварини світилися в темряві, а з пащі вихоплювалося грізне гарчання.

Тім повільно потягнувся до наплічника, витягнув із нього свій самостріл і зарядив його загостреним цвяхом. Озброївшись, юний мисливець став на ноги й вистрелив у звіра, що кинувся був на нього.

Софі скрикнула від несподіванки. Дівчинка схопила вовченят в оберемок і швидко сховала їх до лігва, накривши ковдрою.

Велетенський пес, напевно, був поранений, бо, заскавчавши, відскочив убік. Та тепер до дітей наблизилася решта собак.

Софі почала хапати каміння з підлоги печери й жбурляти його в диких тварин. Тім хутко перезарядив самостріл і знову вистрелив. Цього разу він не поцілив.

Собаки оточили дітей щільним кільцем. Якийсь із псів уп’явся зубами в самостріл Тіма, коли хлопчик спробував ним відбиватися, і юний мисливець випустив його з рук.

Зненацька стіни печери осяяло яскраве світло — то з’явився Брайтлі й тепер стояв позаду зграї розлючених собак. Зрозумівши, що їх оточили, пси з іще більшою люттю кинулися в атаку. Поні, злякавшись, що дикі собаки можуть покусати дітей, широко розвів свої райдужні крила й низько, майже торкаючись голів лютих звірів, промайнув над ними. Шлейф світла, що простягнувся за феріґардом, умить накрив собак. Опинившись поруч із Софі й Тімом, Брайтлі озирнувся. Печера, яка ще секунду тому була сповнена гучного гавкання й гарчання, була порожня!

— Куди вони поділися? — вигукнув Тім.

— Нікуди, — засміявся ­феріґард. — Просто вони стали дуже маленькими.

Софі й Тім, які не йняли віри очам, підійшли до того місця, де щойно бачили собак.

— Ой, поглянь, Тіме! — скрикнула Софі й показала на земляну підлогу попереду себе.

Тім побачив, як крихітні собачки сполошено тікають із печери. Кожна з них була не більша за мишу.

Діти розсміялися.

— Що тепер з ними буде? — спитав Тім.

— Трохи поживуть маленькими. А коли подобрішають, я поверну їм їхні розміри, — сказав Брайтлі.

— Брайтлі, ти так вчасно з’явився! — вигукнула Софі, обіймаючи поні.

— Це ще одне з моїх чарівних умінь — з’являтися в дуже потрібний момент! — засміявся Брайтлі, але відразу став серйознішим. — Я так і не знайшов вовчицю. Напевно, вона загинула.

— Тоді ми повинні забрати вовченят. Віднесімо їх до зоопарку, — запропонував Тім.

Софі здивовано поглянула на хлопчика.

— Тіме, який же ти розумний! Справді, треба їх віднести туди. У зоо­парку про них подбають.

Решту ночі друзі провели в печері. Феріґард розповідав дітлахам смішні історії. А Софі й Тім зігрівали вовченят.

Із настанням ранку чарівна ковдра, зіткана феріґардом, розтанула. Вовченята прокинулися й тихенько скавуліли від голоду.

— Вони такі слабенькі, — переймалася Софі. — Треба якнайшвидше віднести їх до зоопарку.

— Тоді поквапмося, — рішуче ска­зав Тім.

Хлопчик почепив наплічник задом наперед, щоб бачити його перед собою, і поклав туди вовченят. Тепер звідти визирали сірі носики.

— Такі зворушливі! Мов пташенята в гнізді, — замилувано мовила Софі.

Діти покинули печеру і доволі швидко знайшли те місце, де Тім спускався зі скелі. Мотуз залишався там, де й висів.

— Брі, з вовченятами ми не зможемо піднятися, — сказав Тім.

— Отут нам знову стануть у пригоді мої чари, — усміхнувся поні.

Брайтлі закружляв на місці й нараз став великим.

— Софі, залазь мені на спину. А за Тімом я прилечу потім.

Софі залізла до Брайтлі на спину, і Тім передав їй наплічник із вовченятами. Поні злетів зі своїм цінним вантажем і вже за кілька хвилин повернувся за Тімом. Хлопчик теж здійнявся вгору на спині чарівного захисника.

— Яке ж це дивовижне відчуття! — захоплено вигукнув Тім, коли вони приземлилися.

— Тобі сподобалося літати? — спитав Брайтлі.

— Звісно. Але я кажу не про це. Торкатися феріґарда — означає торкатися самої магії! — схвильовано заговорив Тім. — Мені здається, що я почувався так, коли був маленький. Усе довкола здавалося казковим і… можливим. А тепер…

— Гадаю, ти подорослішав і втратив віру в дива, — пояснив Тімові поні. — А знаєш, ті дорослі, які залишаються в душі дітьми, вони щасливіші за інших. Отож не поспішай дорослішати!

Тім знову почепив на себе наплічник із вовченятами задом наперед, і друзі пішли далі. Підніматися на вершину гори було важко. Діти зголодніли й потомилися. Брайтлі охоче розважав їх веселими історіями. Він знайшов кілька кущів ожини, і діти змогли поласувати нею.

Нарешті друзі дісталися вершини гори. Тепер іти стало легше, бо цей схил був більш пологий.

— Тіме, поглянь! Твоя куртка, — вигукнула Софі.

Дівчинка зняла куртку із сучка, на який її повісив був Тім, і понесла одежину в руках, адже Тім ніс вовченят. Хлопчик принишк. Він