Брайтлі і темна печера - Мері Блер

А ти віриш у дива? Так? Тоді одного разу до тебе неодмінно прилетить чарівний захисник! Адже ці милі крилаті звірятка завжди приходять на допомогу тим, хто вірить у диво…

Історії про добрих i вірних, сміливих i веселих ферiґардiв чекають маленьких читачів на сторінках цих чудових книжок. 

Маленька Софі дуже любила поні. Коли дівчинці було п’ять років, вона вперше побачила цю мініатюрну конячку в парку.

— Мамо, поглянь! — вигукнула Софі, підбігаючи до поні. — У конячки пухнасті очі!

— Люба, так не буває, — засміялася мама.

— Буває! Ну та подивися! — Софі дуже обережно погладила маленьку конячку по щоці.

Мама дівчинки підійшла ближче й одразу зрозуміла, що має на увазі її донька: очі тварини були оточені густими пухнастими віями.

— У неї справді пухнасті очі, — погодилася мама. — Хочеш покататися на конячці?

Дівчинка закивала, захоплено див­лячись на поні.

Того дня Софі довго каталася на конячці. І мамі довелося пообіцяти, що вони обов’язково повернуться до поні знову. Бо ж Софі ніяк не хотіла йти додому.

Невдовзі кімната Софі перетворилася на справжнє царство поні. Ці маленькі пухнасті конячки були скрізь, навіть на шпалерах та ковдрі. Софі бракувало лише живого поні! Дівчинка довго просила маму купити їй конячку.

Тепер, коли Софі виповнилося десять років, вона розуміла, що в їхній оселі конячка не поміститься. Та щоразу, лягаючи спати, Софі так само мріяла потоваришувати із живим поні.

Софі ходила до школи. У неї було багато друзів. Але серед її однокласників був хлопчина, який постійно глузував із Софі. Щодня він вигадував новий жарт про поні.

— Гей, малявко Софі! — зустрівши її, вигукував Тім. — Ти так любиш поні, що, напевно, їси їх на сніданок. Скільки поні ти сьогодні з’їла?

Софі гнівалася на Тіма, адже іноді й решта однокласників долучалася до його в’їдливих кпинів. Дівчинка ніяк не могла збагнути, чому Тім знущається з неї. Вона ніколи не робила йому нічого лихого, не скаржилася на нього дорослим навіть тоді, коли він штовхався чи відбирав у неї речі.

Одного разу Тім хотів зірвати з наплічника Софі маленького поні, що висів на ньому. Дівчинка встигла міцно схопити іграшку, але Тім так сильно шарпонув її, що половина конячки опинилася в нього в руках. Софі розплакалася. Учитель помітив це й покарав Тіма, а той затамував на Софі образу.

Наступного дня Софі, як завжди, йшла до школи. У її навушниках гучно лунала музика, і дівчинка нічого навкруги не помічала. Раптом вона оступилася. Поглянувши собі під ноги, Софі побачила шматок цегли — об нього вона й перечепилася.

Дівчинка підняла його, щоб прибрати з дороги. Зняла навушники, розгублено роззирнулася довкола й помітила Тіма. Хлопчик висунув голову з-за рогу, його уста були скривлені в злостивій посмішці.

Раптом дівчинку голосно покликали:

— Софі!

Дівчинка звела очі й побачила розлючене обличчя директора школи.

— Негайно піднімися до мого кабінету!

Він стояв біля розбитої шибки вікна й гнівно дивився на Софі, яка тримала в руках цеглину.

Софі дуже насварили і викликали до школи батьків — адже директор був переконаний, що це вона поцілила в його вікно. І хоч як прикро було дівчинці, а втім, вона не стала виправдовуватися.

Удома мама влаштувала доньці справжній скандал. Софі ніколи не бачила її такою сердитою.

— Софі, ти дуже змінилася! — дорікала їй мама. — Де та мила дівчинка, яка не завдавала нам ніякого клопоту? Що це за дивні витівки? То ж справжнісіньке хуліганство!

Софі сиділа на дивані й дивилася на свої руки, стиснуті в кулаки.

— Мамо, я не робила цього, — тихо сказала вона.

— То ти ще й брешеш? — зірвалася на крик мама. — Треба мати сміливість відповідати за свої погані вчинки.

— Чому ти мені не віриш, мамо? — болісно мовила Софі, і їй на очі навернулися сльози.

Дівчинка підхопилася з дивана й вихором майнула до своєї кімнати. Софі було дуже прикро, що мама їй не повірила.

Дівчинка сиділа в оточенні своїх іграшкових поні й гірко плакала.

— Апчхи! — раптом почула вона зовсім поряд.

Софі злякано роззирнулася.

— Хто тут? — прошепотіла вона.

— А-апчхи! — ще гучніше ­чхнув невідомий гість, і купа плюшевих поні заворушилася. — У мене алергія на сльози.

На цих словах із купи іграшок вигулькнула голова маленького поні. А потім він і сам вистрибнув і… злетів на середину кімнати!

У Софі вмить висохли сльози, і вона здивовано поглянула на несподіваного гостя. Перед нею пурхав на райдужних крильцятах поні. Його шерсть була синього кольору, грива й хвіст — малинового, а на чолі в нього сяяла срібляста зірочка. Копитця конячки теж виблискували сріблом.

— Хто ти? — тремтливим голосом спитала дівчинка. — Чи ти мені наснився?

— А хіба ти спиш? Я поні! Ти ж хотіла потоваришувати зі справжнім живим поні? Отож я тут!

— Але ж поні не літають, — мовила Софі.

— Це звичайні поні не літають. А я феріґард! Чарівний захисник. І прилітаю до всіх, кому потрібна допомога.

— То ти чарівний поні? І ти прилетів, щоб допомогти мені? — не вірила своєму щастю Софі. — Ну, як у мультиках…

— Звісно. Коли ти чогось по-справжньому хочеш, бажання обов’язково здійснюються. Особливо, якщо це щось добре, — засміявся крилатий поні. — А я дуже