Брайтлі і темна печера - Мері Блер

Несподівано Тім зупинився.

— Софі, мені треба тобі щось сказати, — пробурмотів він, а потім, наче щось вирішив, голосно повів далі: — Вибач мені. Я глузував з тебе й зіпсував твою іграшку. І це вікно теж я розбив. Чи можеш ти вибачити мені?

Тім поглянув Софі в очі. Дівчинка всміхнулася:

— Я вже давно вибачила. Щойно побачила, як ти пожалів вовченят, — відповіла Софі. — Ти добрий.

— Колись ми товаришували. Станьмо знову друзями? — запропонував Тім.

Софі зніяковіла, і обличчя її спалахнуло рум’янцем:

— Звичайно!

Раптом Тім помітив поміж деревами людей. Вони піднімалися схилом.

— Брайтлі, ти не знаєш, хто це?

— Гадаю, це ваші батьки. Схоже, вони вас шукають.

— Точно! — сполошилася Софі. — Ми ж зникли на весь день, та ще й дома не ночували!

— Тато мені дасть доброго прочухана, — похмуро мовив Тім.

Дорослі помітили дітлахів. До них відразу підбігли перелякані батьки та вчителі.

— І де ж це ви бродили? Чого вас сюди занесло? Як ви могли піти до лісу й нікого не попередити? — сипалося зусібіч.

Аж ось тато Тіма помітив у руках сина вовченят.

— Хто це? — спитав він.

— Тату, це вовченята. Їхня мама загинула. Ми вирішили віднести малюків до зоопарку.

— Вони дуже слабенькі. Їм терміново потрібен лікар, — заплакала Софі.

— Не хвилюйся, Софі. Ми подбаємо про тварин, — заспокоїв дівчинку тато Тіма. — Відкладімо всі розмови і хутчіш додому!

Вовченят передали вчителю біології, який був з-поміж тих, хто вирушив на пошуки дітей. Він відразу заквапився до зоопарку, щоб передати малюків ветеринару.

— А тепер розповідай, навіщо ви пішли до лісу, — звернувся до Тіма тато, коли хлопчик поїв і напився чаю.

Тім не мав жодних сумнівів, що батько покарає його. Однак вирішив розповісти правду.

— Позавчора я розбив вікно в школі, але замість мене покарали Софі, — сказав Тім. — А до лісу я пішов, щоб убити вовка.

— І навіщо ти це зробив?

— Ти казав, що з першою здобиччю хлопчик стає дорослим… Та я не зміг… І я більше не хочу вбивати тварин! Навіть якщо ти ніколи не вважатимеш мене справжнім чоловіком! — майже прокричав Тім, бо дуже боявся, що тато почне глузувати з нього й обзивати слабаком.

Утім, батько мовчав. Тім поглянув йому в очі й побачив, що той усміхається.

Тато підійшов до Тіма й міцно його обійняв.

— Вибач, синку. Я не помітив, що ти вже став дорослим.

— Але я не зміг… — заперечив Тім, відхиляючись від тата й дивлячись йому в очі.

— Не тільки полювання може зробити з хлопчини справжнього чоловіка. Ти сьогодні вчинив дуже по-дорослому. Ти відповів за свою помилку й до того ж урятував безпорадних тварин. Я пишаюся тобою!

Тато Тіма трохи помовчав, а потім, скуйовдивши йому волосся, додав:

— Але за розбиту шибку вікна відповідати все ж таки доведеться. Завтра підемо до школи разом.

А в цей час у Софі теж відбулася розмова з батьками.

— Софі, як ти могла піти до лісу й нікому не сказати про це? Ми гадали, що ти втекла з дому, — плакала мама Софі.

— Матусю, не плач. Я не тікала з дому.

— Тоді навіщо ти пішла до лісу?

— Вибач, мамо, але я не можу тобі сказати.

— Це все через Тіма? Ти боїшся, що його покарають?

Софі не відповіла. Вона не хотіла обманювати маму, а чесно розповісти про свою пригоду не могла. Адже тоді довелося б викласти все і про Брайтлі…

— Гаразд, Софі. Не кажи мені нічого. Але обіцяй, що більше не тікатимеш із дому. І знаєш… — Мама Софі на мить затнулася. — Вибач, що не повірила тобі… Тепер я знаю, що це не ти розбила вікно.

Софі обійняла маму. Вона була щаслива, що мама довіряє їй.

У своїй кімнаті дівчинка довго розмовляла із чарівним поні.

Уже лежачи в ліжку, Софі спитала:

— Брі, а тепер, коли все добре, ти зникнеш?

— Мені дуже шкода, що я не можу завжди бути поруч із тобою. Іншим дітлахам теж потрібна моя допомога. Але не турбуйся, я залишуся ще ненадовго. А тепер засинай, і я подарую тобі чарівний сон.

Софі заплющила очі, а Брайтлі змахнув над її головою крильми. Протягом усієї ночі дівчинці снилися яскраві сни.

Наступного дня Софі пішла до школи. Там на неї чекав сюрприз. Директор сказав їй, що Тім зізнався в тому, що розбив вікно, і тепер усім відомо, що вона ні в чім не винна.

Радісна Софі забігла до класу. Побачивши Тіма, який сидів за останньою партою, дівчинка зраділа ще більше. Вона підійшла до нього й спитала:

— Можна я сяду коло тебе?

Тім подивився на Софі й кивнув. Раптом у повітрі перед Софі й Тімом виник Брайтлі.

— Привіт, Брайтлі, — прошепотів хлопчик, звертаючись до поні. — Ти теж тепер навчатимешся в школі?

— У феріґардів є своя школа. І я її вже закінчив, — відповів поні, приземлившись на парту перед дітлахами. — Просто мені закортіло подивитися, де навчаються діти.

— От цікаво, а де навчаються феріґарди? — мрійливо прошепотіла Софі.

— А ти б хотіла потрапити до школи чарівних захисників? —