Брайтлі і темна печера - Мері Блер

— Мене звуть Софі. А тебе як звати?

— Узагалі, мене звати Брайтлі, але друзі часто називають мене Брі. — Поні підлетів до ліжка Софі й примостився на подушці. — Чому ти так гірко плакала, Софі?

Дівчинка обережно сіла на край свого ліжка, щоб бути ближче до чарівної тварини. Вона розповіла Брайтлі все, що з нею трапилося цього нещасливого дня.

Поні уважно вислухав її розповідь, а потім нараз хитро усміхнувся й сказав:

— Сподіваюся, тепер цей день став для тебе щасливішим, адже в тебе є я!

Маленька Софі розсміялася. Поруч із феріґардом їй більше не було сумно. Та й нарешті здійснилася її заповітна мрія!

— Так! Цей день став для мене по-справжньому щасливим!

Чарівний поні потоптався копитцями по подушці, а по тому мовив:

— Нумо спати, маленька Софі. А вранці ми разом поміркуємо, як вирішити твої проблеми.

— Може, ти розповіси мені казку? — попросила дівчинка, зручно вмощуючись у своєму ліжечку.

— Краще я розповім тобі про феріґардів. Це цікавіше за будь-яку казку!

Феріґард приліг на подушку, а Софі уткнулася носиком у його пухнастий бочок.

— Феріґарди бувають дуже різні. Є з-поміж нас кицьки та собачки, поні та кролики, лисиці й навіть ведмеді. І всі ми дуже добрі: завжди квапимося на допомогу тим, хто потрапив у біду.

— А де живуть феріґарди? — крізь сон пробурмотіла Софі.

— У своєму місті, вибудованому високо в небі, на великій синій хмарині. Оселі феріґардів зовсім не схожі на житла людей. Адже нам не потрібні ні ліжка, ні столи.

— А ви часто буваєте вдома? І що ви там робите, коли приходите?

— Іноді, коли ми геть знесилимося чи просто дуже втомимося, нам хочеться повернутися додому. Тут ми відпочиваємо й збираємося на силі.

— А що їдять чарівні захисники? Я ж тебе навіть нічим не пригостила…

— Ми харчуємося сонячним світлом. А п’ємо вранішню росу, — усміхнувся Брайтлі й помітив, що маленька Софі нарешті заснула.

Тоді він злетів над її ліжком і зник. Брайтлі вирішив розшукати хлопчика, про якого розповідала Софі, і з’ясувати, навіщо він оббрехав дівчинку.

Тім і Софі жили по сусідству — їхні будинки стояли один біля одного. Коли вони були зовсім маленькі, то разом гралися у дворі. Але тепер, коли Тім почувався дорослим, ігри із Софі стали для нього нецікавими. А її захоплення поні здавалося хлопчику смішним і безглуздим. Тож Тім щоразу при нагоді глузував із Софі та її конячок.

Тато часто розповідав Тіму про прадавні часи. Тоді чоловіки ходили на полювання, щоб добувати харч. Тато Тіма захоплювався полюванням. Він часто на всі вихідні йшов до лісу, але сина із собою ніколи не брав. Казав, що той іще замалий для полювання.

— Хлопчик тільки тоді ставав чоловіком, коли міг уполювати дикого звіра й принести додому свою першу здобич, — розповідав батько. — Тепер часи змінилися, і можна все придбати в крамниці. От і виростають не мужні чоловіки, а недолугі слабаки.

Тім уважно слухав батька і мріяв стати, як і він, справжнім чоловіком, щоб той не вважав його слабаком і взяв нарешті із собою на полювання.

Коли Тіму виповнилося десять років, він відчув, що вже може вирушати на полювання. Хлопець передусім хотів довести татові, що він не слабак!

Майбутній мисливець знайшов в Інтернеті креслення самостріла й зібрав його.

Того дня, коли Тім мав здійснити свою ризиковану мандрівку, він прокинувся рано-вранці. Щойно батьки пішли на роботу, хлопчик сів на велосипед і поїхав до лісу. Район, де він жив, був на околиці міста, тож Тім дістався лісу досить швидко.

Хлопчик знав, що в цьому лісі рідко трапляються дикі звірі. Але тато казав йому, що на горі є печери, де досі мешкають вовки. Тім вирішив знайти лігво хижаків, адже перемогти такого звіра на полюванні — справжній подвиг.

Коли стежка повилася надто круто, Тім зліз зі свого залізного коня, сховав його в кущах і рушив пішки. Іти вгору було важко. Стало припікати сонце, і Тім зняв куртку. Нести одежину в руках було незручно, і Тім вирішив почепити її на сучок, щоб забрати, коли повертатиметься.

Стежка невдовзі увірвалася, і тепер Тім долав каменисту сипучість. Іноді підйом ставав таким крутим, що хлопчику доводилося дертися вгору, хапаючись за камінні виступи та кущі.

Нарешті Тім дістався верхівки першої гори. Звідси відкривався гарний краєвид на долину та ще одну гору. Саме там — під горою у печері — мали жити вовки.

Тім гадав, що спускатися з гори буде значно легше, ніж підніматися на неї. Овва! Дрібні камінці зсувалися, і земля просто тікала з-під ніг. Хлопчик часто спотикався й падав. Він подряпав руки об колючі чагарники — їх тут були великі зарості.

«Нічого, — заспокоював себе Тім. — Зате ніхто тепер не назве мене слабаком!»

Несподівано кущі скінчилися, і Тім ледве встиг загальмувати перед проваллям. Схил у цьому місці стрімко обривався, і пересуватися по ньому можна було хіба що поповзом. Але Тім приготувався й до цього випробування. Він знав від тата, що йти до лісу без мотуза не можна. Хлопчик дістав із наплічника взятий про всяк випадок мотуз і міцно прив’язав його до дерева. Тім лише в кіно бачив, як треба спускатися схилом. І тоді йому здавалося, що в цьому немає нічого складного: тримайся собі руками й відштовху­йся ногами. Однак насправді все було складніше. Мотуз боляче впинався в руки. Ноги не хотіли стояти рівно. Тіму пощастило знайти широкий виступ і, стоячи на ньому, трохи перепочити. Понад усе хлопчик боявся, що йому забракне довжини мотуза. Та все скінчилося добре.

Опинившись на рівному, Тім вирішив перепочити. Він сів під деревом і дістав бутерброди, які приготував удома. Поївши, хлопчик задрімав на сонечку.

Раптом Тім відчув на своєму обличчі