Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки
— Та мені казав Іван…
– Іван? Знайди того гуцульського розбишаку і чвахни косою!
Пішла Смерть на землю і шукає хлопця. А той сам до неї вийшов:
— Добридень, кумо! Добре, що ти прийшла. Понеси мене до раю.
— Понесу, бо сам Господь казав, аби тебе чвахнути косою. Роби деревище.
Іван Торбина взяв сокиру й майструє труну. Вона в нього вийшла велика і моцна.
— Вже готова! — крикнув.
Смерть подивилася і каже:
— Лягай у неї горілиць.
— Я не знаю, як треба лягати, бо ще ніколи не вмирав. Покажи мені.
Смерть лягла, склала руки на грудях і промовила:
— Отак.
Іван трахнув віко труни. Замкнув труну на три колодки і закинув її в Черемош.
— Як не хотіла понести мене живого до раю, не понесеш і мертвого.
Іван ходить горами, гуляє і співає. Одного разу глип — а Смерть стоїть перед ним і зубиська шкірить. Почала казати:
— Співай та гуляй, доки світу й сонця, я тебе не зачеплю. Аби-сь знав!
І не зачіпає. Іван Торбина й досі ходить горами і нічим не журиться. Такий, як був, веселий!
Солдат і смерть
Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Йшов, йшов, аж перестрівають його три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Оддав і другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять.
— Сотвори, служивий, милостинку!
— Нате.
Оддав і третю копійку. Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки. Аж ось ще йдуть три старці.
— Створи, служивий, милостинку!
— Нате.
Скинув шинелю й оддав.
— Ну, — кажуть старці, — чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.
— А що ж я, — каже, — буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кармані були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така, що я про що не подумаю, зараз щоб там і було.
— Добре, служивий, іди собі з Богом.
Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи: «Дай, — дума, — подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку — так і витяг жменю грошей. Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.
— Е, — каже, — і це добре!
Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама і погасла. Дивиться, летить пара качок; він розшморгнув торбину та:
— А в торбинку!
Так ті качки туди і загули. От приходить він у місто, а у тому місті та в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:
— Що даси? Я, — каже, — можу вигнать чортів.
— Як, — каже, — виженеш, я тебе до смерті догодую.
Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Тільки опівночі чує, щось стукотить-гримить, поміст лопнув, вилазить чорт.
— Чого ти? — питає солдат.
— Я тебе з'їм!
Солдат торбинку розшморгнув та:
— А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив! Давай той чорт проситись:
— Пусти!.. Внукам, — каже, — і правнукам закажу сюди ходити!..
Пустив його солдат. От уранці повів він того купця в той дім, і стали там жить. А прийшло ся тому солдатові вмирати, він і наказує:
— Положіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.
Ото поклали йому те все, поховали його, приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує:
— Що, — питає, — горілка є?
–Є.
— Тютюн є?
–Є.
— Огонь є?
— От рай, так рай.
Ходить по пеклі, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:
— Це ж той самий, що мене колись бив!.. Він нам і тут життя не дасть: треба його якось вижити!
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
— Що ж, братці, давайте мірятися; кому випадає — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От вимірялись, облупити якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
— Ах, у поход, у поход!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
– Іди, — каже, — в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, де-то там той рай у Бога; Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде Смерть. Солдат до неї:
— Бабусю, чуєш? Ти це куди?
— До Бога, служивий.
— За чим?
— Та спитати, що мені на землі робити.
— Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить перед Бога.
— Прийшла, — каже, — Боже, Смерть, питає, що їй на землі робити.
— Хай, — каже Бог, — морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:
— Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов Смерть іде, питається:
— Пожди тут, я піду спитаю, — каже солдат.
Приходить до Бога.
— Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робить.
— Скажи, щоб три роки мертвила самих середніх людей.
Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:
— Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
— Спасибі, служивий. — Та й пішла.
Ото через три роки знову Смерть прийшла, та така худа!
— Спитай, служивий, що мені ще робити?
Він пішов.
— Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робить.
— Хай, — каже Бог, — мертвить самих маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
— Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала Смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат і не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла — то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.
— Це він тобі все брехав! Піди його самого ще раз умертви.
От вийшла вона до солдата та й каже:
— Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку
