Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки

«Гм, та то буде так: напевно, тільки піп буде тією смертю», — думає вояк.

— Бабко, ідіть ви до вашого попа і скажіть, що у вас є один вояк, ішов додому у відпустку, зупинився переночувати і дуже захворів. Так захворів, що вмирає і хоче висповідатися. Скажіть попові, щоб мене прийшов висповідати.

Зібралася баба і пішла. Прийшла, але там тільки попадя, і баба питає:

— А де пан?

— Пан хворий.

— А що йому є?

— Хворий. А що би ви, бабко, хотіли?

— Так і так: ішов один вояк у відпустку, зупинився у нас переночувати і дуже захворів. Він послав мене покликати пана, бо хотів би висповідатися: думає, що вмре.

— Так ідіть, бабко, додому і скажіть воякові, що пан хворий і не може прийти.

Вернулася бабка і каже:

— Він хворий і не прийде вас сповідати.

— Ага, — каже вояк, — розумію. Ідіть, бабко, ще раз і скажіть йому, що мусить прийти, бо вояк вмирає.

Пішла баба ще раз і знову говорить попаді:

— Я прийшла ще раз кликати пана, бо вояк вмирає і хоче, щоб пан його висповідав.

— Бабко, ідіть додому, пан не піде, хоч вояк і вмре. Пан не піде, бо сам такий хворий, що вмирає.

Прийшла баба додому і каже, як там:

— Піп не прийде, бо сам такий хворий, що вмирає. Та не може прийти.

— Так мушу я йти до попа, раз він не може сюди прийти, — каже вояк.

Зібрався та й іде. Прийшов туди та й каже:

— Добрий день.

— Добрий день, — відповіла попадя. — А що хочете, воячку?

— Я би хотів висповідатися, бо я дуже хворий, — каже вояк.

— Пан не може нікого сповідати, бо сам дуже хворий.

— А що йому є?

— Хворий, щось його болить, я не знаю.

— А де пан? — питає вояк.

— Там, лежить у постелі.

— То я хочу підійти до пана.

— Вам не можна туди йти.

Попадя вояка не пускає, але він насилу хоче йти і пішов. Увійшов, дивиться — у попа ціла голова обкручена, обв'язана. Він увійшов і питає:

— А що вам є, пане?

— Та я хворий.

— Але що вам є?

— Голова в мене болить.

— Ану покажіть, де вас болить?

— Та що ви мені поможете? Ви мені й так не поможете.

— Ей, як би ні. Може, я б і допоміг. Я у війську служив фельдшером. До мене всякі люди приходять. Даю їм ліки — і пілюлі, й мазь, і все, що треба. Я розуміюся на тому. Покажіть тільки, що вам є.

Але піп не хоче. Бачить вояк, що піп не вкаже по-доброму, взяв і зірвав бинт насилу.

— Ей, паночку, — каже, — так вам вуха бракує! То вас тільки те й болить?

— То мене дуже болить.

— От бачите, а я вухо маю. Може б, вам те вухо було добре. Дивіться, — вояк вибрав з кишені вухо і приклав до рани, — добре вухо. Паночку, таж то ваше вухо! Так це ви зробилися смертю і душили людей?!

Пішов вояк, заголосив попа жандармам. Жандарми прийшли, взяли попа і віддали на кару.

А вояк пішов додому, і люди відтоді не знають, коли будуть вмирати.

Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:

— Ой, братику, біда! Смерть іде!

А воно, бачите, в степу так здалека видно.

— Ну, то що? — каже той.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!

— Коли так, то й так!

Сидять. Надійшла Смерть і каже:

— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!

— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!

— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.

— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?

— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!

Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.

— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!

— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.

Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.

— А що ж воно, добре? — питає Смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.

— На, милостива пані!

Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!

— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!

— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…

— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п'ятдесят літ!

От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Життя і смерть

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім'ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.

Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.

Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.

— Хто ти? — питає чоловік.

— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!

Чоловік почав просити:

— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.

Простягнула Смерть кістляві руки і каже: