Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки
Другого ранку Петра вивели на міську площу. Кат хотів відрубати йому голову, але найважчий та найміцніший меч ударився об залізну шию Петра і розпався на друзки.
Тоді поміщик розлютився до нестями і наказав кинути зухвалого бідняка з високої скелі.
Вночі у в'язницю пробрався Остап, який міг витягнути свої ноги на будь-яку довжину. Його впустили, і він лишився там замість свого брата. І знову ніхто ні про що не здогадався. На світанку Остапа відвели до високої скелі. Якщо людину кидали з неї — вона розбивалася на смерть, але коли кати штовхнули вниз Остапа, він спокійно витягнув свої чудесні ноги і став на них.
Несамовитий від люті поміщик поскакав у свій палац і в той же день наказав спалити непокірного Остапа на вогнищі. Кати розклали на майдані перед палацом поміщика величезне вогнище. Варта з луками і списами оточила майдан. Тим часом Грицько, який не боявся вогню, пробрався у в'язницю і підмінив Остапа. Кати схопили Грицька і кинули на середину вогнища. Полум'я піднялося вище за будь-який будинок. Народ заплакав від жалощів, а жорстокий поміщик злісно сміявся. Але скоро дим розвіявся, і всі побачили, що посередині вогню стоїть Грицько і всміхається, наче й не було нічого.
Поміщик трохи не задихнувся від люті.
— Що це за людина?! — закричав він. — У вогні не горить, об скелі не розбивається, меч її не бере і навіть лютий голодний тигр не чіпає! Та ні ж, не може того бути, щоб я, могутній поміщик, не справився з простим селянином!
І жорстокий поміщик вирішив відвезти Грицька далеко в море, прив'язати на шию велику каменюку і втопити. «Може, він і води не боїться? — подумав поміщик. — Однаково каменюка не дасть йому змоги виплисти. Нехай лишається на дні морському!»
І ввечері того ж дня він наказав вчинити страту.
З великими труднощами пробрався у в'язницю Стецько, який міг випити все море і вилити назад. Він зайняв місце свого брата і став чекати. Ввечері його відвели на корабель. Поміщик із своєю вартою розмістився на іншому кораблі. Вони попливли далеко в море. На найглибшому місці Стецькові прив'язали на шию великий камінь і за знаком поміщика кинули в море.
Тільки Стецько потрапив під воду, відразу почав пити море.
Поміщик побачив, що море кудись зникає! І пожовтів від страху. Незабаром морське дно оголилось. Кораблі перекинулись, а Стецько вийшов на берег, випустив море назад. Поміщик і його варта так і лишились на дні. Народ радів, що загинув жорстокий поміщик, і прославляв чудесних братів, які жили-поживали і добра наживали.
Наполеглива жінка
В долині біля невеличкого лісочка і ставка чабан пас овець. День був сонячний і тихий. Вівці добре паслись, а чабан сидів на горбочку і грав у сопілку свою улюблену мелодію.
І ось він чує в лісочку різкий писк, щось смертельно пищить. Чабан схопився, взяв у руки свій кийок з великою голівкою і побіг до того місця, де сталася якась пригода.
Пастух побачив, що на землі лежить гадюка довжиною до двох метрів. А на гадюці зверху сидить павук. Цей павук такий здоровенний, як казан. Він уп'явся в гадюку і своїми скорпіонськими ногами давить гадюку. Гадюка звивається в передсмертних судоргах і кричить.
Чабан, недовго думаючи, підбіг до павука і вдарив нападника з усієї сили кийком. Павук від сильного удару лопнув. З забитого на смерть павука полетіли бризки густої білої рідини на всі боки. Бризки рідини попали і в очі чабанові. Чабан упав на землю і осліп…
Гадюка прийшла до пам'яті. Вона побачила, що лежить чоловік із закритими очима, догадалась, що сталося. Підлізла до чабана і своїм язиком-жалом вилизала із очей чабана рідину. Чабан став бачити і підвівся. Гадюка до чабана заговорила людським голосом:
— Спасибі тобі, добрий чоловіче! Ти мене врятував від смерті! Побудь тут декілька хвилин, я швидко повернуся і потім тобі щось подарую і розкажу.
Гадюка полізла в кущі. Чабан залишився на місці. За кілька хвилин гадюка повернулася до пастуха і принесла в роті листочок з якогось зілля.
— Візьми оцей листочок та з'їж його. А потім я тобі відкрию одну таємницю.
Чабан довго не хотів їсти листочка. Було йому гидко, що листочок був у роті в гадюки. Гадюка побачила, що чабан чогось мнеться, боїться. Вона сказала:
— Не бійся нічого. Ти врятував мені життя. Як ти думаєш, чи я тобі зла хочу? Ні, я тобі бажаю тільки добра. Їж, не бійся, а мене будеш згадувати все своє життя.
Чабан повірив гадюці. Узяв листочок і з'їв. Гадюка тоді й говорить:
— От що, чоловіче! Тепер ти будеш знати, про що говорять звірі, птиці і домашні тварини. Все, що живе на світі, розмовляє між собою своєю мовою. Люди цього не розуміють, а ти тепер все будеш знати-розуміти. Тільки давай умовимось, це велика таємниця! Під острахом смерті. Ти про це не смій розказувати нікому. Навіть батькові, матері, братам, сестрам, жінці і дітям не повинен розказувати про цю таємницю. Знай, що як тільки розкажеш, так зразу ж помреш. Вибирай щось із двох: або мовчи і живи, або розкажи і вмирай.
Гадюка ще раз подякувала чабанові за те, що він врятував її, й полізла в кущі.
Чабан узяв свій кийок та сопілку і пішов з лісу до своїх овець. Сів він в холодочку під зеленим дубом і почав грати на сопілці свою улюблену мелодію. А неподалік два молоденькі баранчики граються і стукаються лобами. І ось один промовляє до другого:
— Ей ти, дурень! Ти нічого не знаєш?
— А ти що знаєш? — відповів другий.
— Я більше тебе знаю.
— А що ти знаєш?
— От що: он там могила. На тій могилі є пеньок із великого дерева. Під тим пеньком є скарб. Там багато закопано золота і срібла. Нехай як будемо пастись
