Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки
І додумався вбити того, що пішов.
А тим часом молодший жандарм вертався з горілкою. Він теж пошкодував грошей, що припадали старшому. І вирішив: «Всиплю я до пляшки отрути». Так і вчинив.
Як тільки він прийшов, а старший на нього з багнетом! Убив товариша. Лежить мертвий жандарм на дорозі, старший дивиться на нього. Стало йому не по собі. Взяв і випив трохи горілки. І тут сам упав мертвий.
Гроші — смерть
Чоловік найшов у лісі гроші. Як одкопав їх, то повна скриня грошей. Став той чоловік над тими грішми і на ввесь ліс гукає: «Ґвалт, смерть!..»
Той ліс був чималий і в ньому сиділо дванадцять чоловіка розбійників. Ото ті розбійники почули, як той чоловік став ґвалтувати, та й прийшли. Прийшли роздивились — що за чудо? Хоча були розбійники, а все здивувались. То не б'ють того чоловіка, а питають:
— Де ж та смерть, чоловіче?
— А це ж гроші в скрині, — каже той чоловік, — це ж смерть і є.
— Хто?! Це смерть?! Ну, стривай, оступись-но ти, ми ще цеї смерти не боїмось!
Та ото чоловік той оступивсь, розбійники взяли тую скриню і потяглись у гущавину з нею. Розбійники пішли, і той чоловік затих та й пішов собі своєю дорогою.
Грошей у скрині дуже багато було, розбійники коло тієї скрині стоять, — от як подуріли всі. Така сила грошей! Кожен думає: «коли б мені така сила грошей!» Ну, треба буде ті гроші ділити, та з радощів погуляти хочуть. Одні розбійники, шість чоловік, пішли в город купувати ласощі, а других шість готують обід. Так це змовились ті, що по ласощі пішли, щоб не ділити тих грошей на всіх, а тільки на цих шістьох. Купили вони ласощів та й усипали в їх отрути. «Нехай же прийдем, то оддамо тим ці ласощі, та й отруїмо цими ласощами: вони не знатимуть нічого, якраз наїдяться отрути… Гроші тоді ми самі поділимо»… Ті змовляються на тих, а вже тії, що обід готували, насипали в страву отрути, дожидають тих, — нехай прийдуть, то наїдяться. Таке одні одним лихо готують, і одні про одних нічого й не знають. Так і вийшло, що одні одних нагодували трутизною, і не постереглись, як наїлись… Так і пропали всі дванадцять. Той чоловік тоді прийшов до їх та й каже до мерців: «От ви й не вірили, що в грошах смерть, тепер от усі пропали, бачте, що я правду казав».
Смерть
Був собі чоловік багатий, і був він недобрий хазяїн; і не вибувають у його наймити. Підходить до його парубок, здоровкається і каже:
— Треба вам, хазяїне, робітника? Мені люди посовітували.
— Треба, — каже.
— Ну, так найміть мене на год.
— Можна, — каже, — що тобі за год?
— Мені грошей не треба, я лічити не вмію. А нехай, як я год прослужу, хазяйка ваша зварить мені борщу та каші у маленьких горщечках, тільки щоб не сердилася, як буде варити.
Вона сказала:
— Я сердитись не буду, коли ти так дешево наймаєшся до нас.
Він став і вибув год, служив хорошо.
— Тепер, — каже, — хазяйко, варіть борщ та кашу.
Зварила, не сердилась.
— Розстеляйте платок, ставляйте борщ і кашу разом туди, покладіть паляничку, мисочки і дві ложки.
Поклала вона все, згорнув він у платок, подякував хазяїну і хазяйці, забрав ту годовщину, що заслужив, і пішов собі. Зійшов на стовпову дорогу, іде довго-недовго, зустрічає його Смерть. Женщина чорна уся, як вугіль.
Здрастуються. Смерть питає:
— Куди ти йдеш?
А він каже:
— Я заслужив собі обід, так іду, щоб кого зустріти і пообідати, щоб не одному.
— А я за тобою давно шукаю, — каже Смерть, — я тебе хочу умертвити.
— Ну, — каже, — сядемо, покушаємо, коли я заслужив обід, так хоч не голодний буду, а коли умертвити, так і умертвити. Сідаймо ж та покушаем.
Розіслав платочок, паляничку ножиком розрізав, у мисочку борщику насипав, кушають, підливає він з горщика. Поїли борщ, давай кашу їсти; виїли і кашу. Встали, помолились Богу, за обід подякували. Тепер він і каже:
— Коли ваше бажання, так і умертвіть, коли вже намітили мене, так нема що.
— Ні, я, — каже, — не буду тепер тебе мертвити, бо я за тридцять літ так не кушала, як оце покушала. А іди собі і живи. Ось тобі на п'ятдесят літ одстрочки, а тоді я тебе і умертвлю, я тебе знайду.
Розпрощалися і пішли собі. Смерть собі, а він собі. Уходить він у слободу, а у нього нема ні отця, ні матері, і сам він не зна, відкіля він. Знаходить він людей і питає:
— Чи не знаєте, може, кому треба робітника, щоб мене найняли?
— Ось, — кажуть, — тут дід є, що шукає робітника.
Він і йде до діда і каже:
— Здрастуйте! Люди казали мені, що вам треба робітника, так мене наткнули, і я прийшов.
Найнявся він і служить. У того діда є дівчина, дочка підходяща, їй заміж треба йти. Служить він місяць і другий, робить добре. Полюбив його дід і баба. І питають вони у дочки:
— Чи згодна ти йти заміж за наймита?
— Як ви, — каже, — згодні, то і я згодна.
— Ну гукни його.
Вона гукнула.
— Чи згоден ти узять мою дочку за себе?
— Як ви згодні та вона згодна, то і я згоден.
— Ну йди попа договорювати.
Пішли попа договорили, обвінчався, свадьбу одгуляли і живуть год і другий добре. Стало хазяйство у них краще, ніж було, пішли вони вгору. Пожили вони год і два, старі позанедужали і померли в один день. Поховали їх в одну яму. Остався він і живе з жоною, і діти у них є. Багатіють вони, синів поженили, дочок повіддавали заміж. Підходить п'ятдесят літ, підходить Смерть.
— Оце я прийшла тебе умертвити, оце уже вийшло п'ятдесят літ, що я тобі одстрочки давала.
— Смерте, моя мати, мені добре жити, у мене усе є, куди не повернусь, усе є, і мене почитають і поважають.
— А може б, умертвити?
— Ні, проминіть, я ще хочу жити.
— Ну, — каже, — живи, коли не хочеш умирати.
Розпрощалась і пішла собі.
Як узяв жить, і сини його вже померли, і внуки поженились, а він став уже негодящий нікуди, і ніхто його не вважає ні за віщо, він, як головешка, качається, ніхто його не доглядає, усі від
