Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки

Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.

Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.

— А що, — пита цариця, — подужчав?

— Ні, — каже, — ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.

Цариця тоді до царевича розжалобилась:

— Переміг ти, — каже, — дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.

Пішов він до коня та й розказує:

— Нічого, — каже кінь, — бери тільки три гачки по сім пудів вагою.

От сідла він коня тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:

— На тобі оцю хусточку та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

— Неси мене, — каже, — повище дерева.

Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали.

Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.

— Дай, бабко, води напитись.

— Нема, — каже, — оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з'їсть її, то й дасть напиться.

Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.

Полюбив він її, гуляли вони… А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.

— На, — каже, — та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!

От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б'є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.

— Держись же, — каже кінь, — ось я його ще потягну.

Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.

От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.

Попив змій тієї крові.

— Ні, — каже, — не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, — каже, — його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю — вона його сама заруба.

(А у нього та була така шабля, що на що наставити, так і перетне.)

Банщики так і зробили: наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала:

— Знищили ви мене, так поховайте у такім-то лісі, у чавунній труні.

Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно.

А та царівна, що він її полюбив, коли біля моря був, як повернулася додому, то знайшла собі двох синів.

Батько як дізнався:

— Е, — каже, — чорт чорта і виведе! — (А він думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її синів посадити у темницю.)

От вони як трохи підросли, то й кажуть:

— Чого ми тут сидимо? Берися ти за ту стіну, а я за цю!

Та й розвалили темницю і вийшли на божий світ. Ото вийшли та й пішли собі, куди очі.

Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться — вогник. Вони пішли на нього. Прийшли, аж там труна. Вони і прочитали на ній запис.

— Це ж, — кажуть, — наш батько.

– Іди ж ти у село, — каже один, — та візьми де коняку, та уб'ємо її, та бандури[22] викинемо з неї, а самі сядемо всередину, то щось на ту коняку і сяде.

От привів один коняку, сіли вони їй всередину. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить:

— М'ясо! М'ясо! — та й сіда.

А орел:

— Кром, кром, не сідай, бо вхопить.

Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.

— А що? Я ж казав, що те ж і буде, — каже старий орел та просить, щоб пустили те орленя.

— Ні, — кажуть брати, — добудь нам живлющої та цілющої води, тоді одпустимо.

— Добре, — каже.

Та полетів та десь у болоті набрав. От приносить, один брат хотів уже пустити орленя, а другий захопив його та й розірвав.

— Як це живлюща, — каже, — та цілюща вода, то воно оживе, коли ми нею його покропимо.

— Ні, — каже орел. — Це я вас дурив. Треба справді летіти.

А ту воду живлющу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три в одне око дивилися.

От прилетів орел — давай битись там перед ними, а вони за ним ганятись. Та як усі три в одне око дивилися, то все за однією і плутають. А він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів — і набрав.

От приніс, вони покропили те орленя, воно й полетіло. Тоді вони до батька. Покропили його, він і встав.

— Ху, — каже, — як я довго спав!

Зараз признав їх, і пішли вони до його матері, а вона вже зі змієм царює.

Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, залишили біля дуба, дали куль соломи і поставили черепочок.

— Як, — кажуть, — з'їсть за три роки цей куль соломи та наплаче черепок, то ще можна матір'ю прийнять.

Навідались через три роки, аж той куль соломи цілісінький, а в черепочку разів дванадцять качка качат вивела.

Про того царя, що був під землею

Був-то собі такий цар. От той цар зібрав військо і пішов війною на чужу землю і звоював її, а після пішов у другу, а там люди були такі, що руки у них, як серпи, а ноги, як списи. То вони ногами хилять, а руками зрізають, як, сказано, серпом. І ніхто цих людей не міг звоювати. Спочатку і цей цар їх не міг звоювать, але сниться йому, що як буде на них пускати сірку, а після пустить огонь, то всіх попалить і постріляє.

От цар на другий день так