Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
Коли минули ще чотири ночі, Рук набрався духу і зробив новий хід. Блукай-бурмилиха знов явилася опівночі, але жодного плоду на звичному місці не знайшла. Вона розчаровано обнюхала все довкола і, добувши з себе тихий горловий стогін, задовольнилася тим, що попила води зі струмка.
Умираючи зі страху, Рук сторожко вийшов зі схованки. У своїх тремтливих долонях він простягав медові синьочорні плоди. Блукай-бурмилиха враз обернулася, широко розплющивши очі та прядучи вухами. Якусь жахливу мить Рукові здавалося, ніби вона зараз крутнеться і шасне назад у лісову гущавину, аби вже ніколи не повернутися, бо ж хтось чужий розсекретив місце її водопою.
— Ось! Це для тебе! — прошепотів Рук, простягаючи їй ласощі.
Блукай-бурмилиха завагалася. Блимнула на плоди в його руках, тоді — на Рука, тоді — знов на плоди… і щось ніби змінилося в її виразі, здавалося вона пов’язала між собою якісь дві обставини.
Аж ось її правиця звелася, і велика пазуриста лапа затрепетала біля її грудей. Рук затамував подих. Невідривно дивлячись у вічі хлопцеві, блукай-бурмилиха простягла лапу… а тоді обережно взяла плід з його долоні.
— Ве-ве! — промурмотіла вона.
Тиждень минав за тижнем, і мало-помалу Рук здобув довіру блукай-бурмилихи. А коли листя залізного дерева почало міняти барву й опадати на землю, вони заприятелювали. Пліч-о-пліч ходили добувати харч. Шукали зустрічі одне з одним. А ночами Рук допомагав блукай-бурмилисі мостити великі спальні кубла в непролазних хащах підліску. Ті кубла, хитромудро сплетені й уміло заховані, вистелені мохом і м’якесеньким зіллям, а зокола захищені терновими гілками, були справжніми шедеврами будівельного мистецтва, і Рук не міг не захоплюватися вправністю блукай-бурмилихи.
Він доскіпливо нотував у своєму трактатному журналі геть-чисто все: які плоди й корінці вони з блукай-бурмилихою споживали, як удвох споруджували для неї спальні кубла, як за допомогою своїх витончених змислів ця істота знаходила харч, воду, прихисток, як викривала зміни погоди, небезпеку… І мірою того, як блукай-бурмилиха прихилялася до нього, хлопець ще й почав розуміти її мову.
Рук часто перечитував ту частину ґрунтовного трактату Варіс Лодд «Студії про поведінку блукай-бурмил у їхньому природному середовищі», де вона подавала можливі значення деяких найпростіших блукай-бурмилячих вигуків та жестів. Варіс мусила спиратися на спостереження з відстані. А Рук, зумівши так близько заприязнитися з одним із блукай-бурмил, як доти не щастило жодному Бібліотекарському Лицареві, мав змогу ще глибше осягати тонкощі блукай-бурмилячого спілкування.
Вони все мандрували вдвох, і помалу юний дослідник став сам переходити на блукай-бурмилячу мову. Хоча блукай-бурмилиху начебто й смішили його спроби закидати по-бурмилячому, вони непогано розуміли одне одного. Руков і подобалася груба краса мови, де нахил голови чи порух плечей могли означати збіса багато…
— Ве-верре-вем! — казала вона йому, нагнувши голову і випнувши щелепу. — «Я голодна, але ступай легко, бо повітря тремтить». (Себто: «Стережись — поблизу небезпека!»)
— Веґ-ве-верр! — бувало, гарчала вона, поводячи плечима і щулячи вушка. — «Уже пізно, молодик — коса, а не щит». («Я боюся йти далі поночі.»)
Навіть її ім’я було напрочуд гарне: Вемеру! Воно означало: Та-що-з-щербатими-іклами-гуляє-під-місяцем.
Ще ніколи Рук не був такий щасливий, як тепер, коли цілі дні та вечори бавив із блукай-бурмилихою. Він уже досить шпарко розмовляв по-бурмилячому і так захоплювався спілкуванням з Вемеру, що лиш іноді провинно похоплювався: таж він занедбав свій трактатний журнал! Але щоразу він мав попереду завтрашній день. Чи, може, післязавтрашній…
Якось надвечір вони сиділи на землі й вечеряли дубовою заболонню та сосногоріхами. Сонячне проміння, що пробивалося крізь листя, було золотаве, аж жовтожаре. Вемеру обернулася до нього.
— Ве-верра-вех! — прогарчала вона і широко повела рукою. — «Заболонь солодка, сонце гріє мені тіло».
— Ве-ве-велло! — відповів Рук і склав долоні докупи. — «Сосногоріхи смачні, мій писок ситий».
У кутиках очей Вемеру залягли смішинки. Блукай-бурмилиха нахилилася, її обличчя майже впритул наблизилось до нього.
— Що? — запитав він. — Я сказав щось смішне? Я просто хотів сказати, що їхній запах…
Блукай-бурмилиха затулила собі рота лапою. Будь спокійний! Вона торкнула Рукові груди, відтак свої, і, глибоко зосередившись, промовила одне-однісіньке людське слово — тихо, затинаючись, але помилки бути не могло: вона промовила таке слово, якого він їй ніколи не казав!
— Др-у-уе-зз!
Рук затремтів. «Друзі?» Де ж це вона могла почути таке слово?
Минуло ще кілька днів та ночей. Тієї ночі Рук прокинувся, мов що його розбудило. Небо було чисте, світила підповня, заливаючи пущу своїм ясним сяйвом, оздоблюючи листяне вбрання дерев сріблом і відтінюючи глибокою чорністю. Хлопець виліз зі свого гамака, підвішеного у верховітті сон-дерева, і поглянув униз. Спальне кубло Вемеру було порожнє.
— Вемеру! — гукнув він. — Ве-верра? — «Де ти?»
Ніякої відповіді. Рук пройшов по гілляці до того місця, де стояв на припоні «Грозовий шершень», і задивився понад темним лісом.
Ага, он вона! Стоїть на скельному заломі за якихось двадцять кроків від нього, нерухомо стоїть, тільки вушками пряде, і пильно вдивляється в далекий небокрай… Рук усміхнувся і вже хотів гукнути їй вітальні слова, коли почув щось таке, від чого йому зайняло дух.
Розкочуючись по нічному небу, до нього долинув переливчастий гук якогось далекого блукай-бурмила. Це вперше, відколи Рук зустрів Вемеру, він почув голос когось іншого з блукай-бурмилячого племені.
Ось, знову!
— Вемеру! — Рук упізнав ім’я блукай-бурмилихи і відчув, як мурашки забігали йому по спині. Той другий блукай-бурмило не просто гукав навмання, а звертався до його приятельки на ім’я. — Вемеру! Вемеру!..
З такої далини, коли вітер спотворював, відносив геть половину звуків, Рукові було тяжко зрозуміти докладне значення слів того другого блукай-бурмила. Але перекласти відповідь Вемеру зумів завиграшки.
— Ве-ве! Веррума! — «Я
