Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
Дні замиготіли в одному нескінченному плинові, тижні складалися в місяці, а проте Рук так і не побачив жодного з цих полохливих звірів-самітників. Юний Бібліотекарський Лицар схуд, але водночас і зміцнів, а його чуття зробилися гострі як бритва. Дедалі глибше пізнавав він Темноліс. Його мінливі настрої. Його плинну вдачу. Рослини, дерева, подоби, загніжджені в його темних, таємничих тінях. Що їсти, а чого уникати. Його звуки. Запахи. А вечорами він нотував свої денні спостереження над життям тварин та рослин Темнолісу.
«Сьогодні я напав на вулик лісових бджіл. Мені вдалося викурити рій за допомогою димучої гілки сон-дерева. Мед так чудово смакував у чаї з листя лісової гірчиці, від якої напій зненацька поголубів, мов небо перед грозою…
Допіру я став свідком того, як рибожаб оглушив повзуна струменем свого згубного віддиху, а тоді попав жертву своїм довгим липучим язиком і проковтнув живцем. Огидне створіння відразу роздулося, стаючи удвічі більшим, і відворотно від-ригнуло. Я годину просидів у надійному сховку…
То був тиждень скажених бур. Одного разу, коли я ховався від грози, блискавка вдарила в поблизьке залізне дерево, і воно спалахнуло. Я почув чудне „лускання“ і з’ясував, що то лопалися крилатки, далеко навколо розкидаючи насіння. „У смерті криється життя“, — як сказав би Щип. Присягаю Землею та Небом, Темноліс — дивовижне місце, сповнене чудес…
Сьогодні я став свідком чогось направду страхітливого. Полетівши на звуки відчайдушного виску та вереску, я спустився досить низько і побачив дивовижу: волорога в польоті! Його несла, міцно обхопивши впоперек, смоляна лоза — довгий, зелений паразит, що живе в симбіозі з жахливим дубом-кривавником. Жертва борюкалася, борсалася і звивалася, але смоляна лоза була незмірно дужча за неї. А коли на допомогу першій лозині наспіла друга, обкрутившись довкола шиї нещасного волорога, розпачливій боротьбі настав край. Лозини потягли, понесли жертву до роззявленої пащі на вершині товстого, мовби гумового, стовбура дуба-кривавника. Гучно заклацали щелепи з гострими мов бритва зубами. Зненацька обидві лозини відпустили волорога, і той полетів сторчголов у черево великого м’ясожерного дерева. Притлумлені зойки жертви завмерли. Лозини побагряніли…»
Рук поклав короткий цурпалок олив’яного дерева. Він сидів скулиніг високо на крислатому сон-дереві. Грубка палахкотіла, гамак зовсім нерухомо висів у тихому, вологому повітрі. Місяць світив на хлопцеве напружене, стривожене обличчя. Волоріг нагадав Рукові про його товариша-підмайстра.
— Чи ти живий чи здоровий, Стобе? — прошепотів Рук. — Чи знайшов уже свої мідяні дерева? Чи працюєш над своїм трактатом? Чи…
Він ковтнув слину, щосили змагаючись із гірким давучим клубком, що підступив до горла.
І тут звідкись ізверху долинуло тихесеньке шкряботіння. Рук повернув голову, скинув очима вгору. Трохи ліворуч від нього зі споду грубої поземної гілки з вузлуватою корою звисало щось схоже на гроно сосновинограду. Тільки барва інша: не багряна, а брунатна, мов пергамен. А шкряботіння не вщухало, ба ставало чимраз нагальніше!
Раптом, просто на очах у Рука, одна кругла «бубка» у гроні луснула і роззявилася. В розриві схожої на папір шкірки з’явилася невеличка задрипана комашина, видряпалася на гілку і часто-часто замахала крильцями в теплому, напоєному місячним сяйвом повітрі. Злипле хутро на її тільці швидко підсохло і розпушилося. Крильця також просохли і тихенько забриніли.
— Нетля! — прошепотів Рук. — Спочатку волоріг. А тепер лісова нетля!
І всміхнувся, чуючи, як повінню наринули спогади про Маґду.
Незабаром до першої нетлі долучилися ще й інші: одна по одній порозтріскувалися решта «бубок» і з них повилазили новонароджені комашенята. А коли на гілку видряпалося останнє і, помахавши крильцями, обсохло й собі, вся їхня армада знялася в повітря і запурхала у потоках місячного сяйва.
Рук невідривно дивився, як лісові нічні метелики виконують свій дивовижний веселецький танець: пурхають то вгору, то вниз, крутяться, мов опале листя на рвачкому осінньому вітрі, а їхні яскраві крильця мигочуть, іскріють і міняться неначе самоцвіти й чорні діаманти під сріблястим місяцем.
Як би це видовище потішило Маґду! Така думка викликала в нього усмішку. Може, вона це вже бачила. Та й свого трактата, може, встигла написати… І тут його обличчя спохмурніло.
Бо його власний трактат був іще весь попереду.
Рука мучила спрага. Його баклага була порожня. Крім тієї мізерії липучого соку, що він зранку висмоктав із м’ясистого м’якуша лісової груші, за два останні дні він не мав у роті жодної краплини рідини. Голова стугоніла. Туманився зір. Думки розбігалися…
— Ой, що це? — скрикнув він раптом, коли спіднє вітрило черкнуло цвяхокущ, від чого небесний човен утратив рівновагу. Прикро вражений власним недбальством, Рук поправив вітрила і підняв балансири. Нахилившись, «Грозовий шершень» неушкоджений обминув небезпеку і злинув над верховіттям. Але Рук знав: просто цього разу йому ще пощастило викрутитися. Треба якнайшвидше знайти воду, поки він іще не знепритомнів.
Але сонце пекло нещадимо, тож Рук знову ковзнув додолу, під листяний дах, і полетів крізь ряботиння тіней та світла, тримаючись над самою землею. Він знав, що плакучниці з їхнім перлисто-блідим гіллям ростуть поблизу потоків і що над підземними озерцями часто збираються хмари лісової мошви, але ні плакучниць, ані мошви ніде не було видно.
Голова йому знов почала туманитися, коли це з правого боку почулося — ні, помилки бути не могло! — дзюрчання води. Де й взялася у хлопця сила. Він спритно повернув «Грозового шершня» праворуч і помчав ув обхід купи високих сон-дерев.
І там, у далекому кутку невеличкої піщаної галявинки, що буяла розкішним заростом, жебонів струмок. Він збігав звідкілясь ізгори по кам’янистому схилу, переливався через скельний залом і з плюскотом спадав у глибоке зеленаве озерце.
— Слава Небу і Землі! — шепнув Рук «Грозовому шершневі». — Нарешті.
Але отак собі просто приземлитися він не зважився. Зарано! Хоч якою пречудовою та гостинною виглядала ця оаза, але Рук знав: вода приваблює також і найнебезпечніших тварин Темнолісу, в тому числі шаблезубих лісових котів, білогривих вовків, і, звісно, чав-чавів, які, хоч самі й обходяться без води,
