Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

То був славний ранок, Руку. Не забуду його ніколи. Багато хто з нас гадав, ніби ми до нього не дотягнемо — не переживемо лютої-прелютої бурі, яка шаленіла цілу ніч. — Живчикові очі стали замріяні; він повільно хитав сюди-туди головою. — Гай-гай, аж не віриться, що відтоді спливло п’ятдесят літ…

Рук замислено поглянув на Живчика. П’ятдесят літ? Отже, капітанові небесних піратів уже, либонь, сімдесят років? Стільки всього змінилося у Світокраї за цей час!

— Оті давні часи. О, скільки бувальщин я міг би тобі про них розповісти! — знову заговорив Живчик. — Але то вже іншим разом. Коли Матір Бур пролетіла, оновивши води Світокраю, осяйне повітря того ранку забриніло новими сподіваннями на світле майбутнє.

Рук кивнув головою. Із книг та сувоїв у бібліотеці Великобуряної палати він довідався про народження нової летючої скелі та подальше заснування Нового Санктафракса, а також про те, як Вокс Верлікс посів пост першого Найвищого Академіка — нікому не відомий молодик, цілковито непридатний для такої високої посади, — і заклав підвалини того, чому згодом судилося стати Вежею ночі. Й ось тепер сухі літописні свідчення оживали у плоті й крові в переказі цього химерного, обдертого капітана небесних піратів.

— Нарешті, по закінченні тамтешньої своєї роботи, — провадив Живчик, — я сів на «Небесного гарцівника» і приготувався до мандрів, бо пора вже було летіти в Темноліс, щоб забрати вірних членів моєї залоги, які ще й досі чекали у Верхоріччі на моє повернення.

— У Верхоріччі! — луною озвався Рук.

— Авжеж, хлопче, — сказав Живчик. — Бо саме там я їх був залишив. А серед них Моджін, найкращу з камінних штурманів, що будь-коли мали до діла з літай-каменем. Гайориба, водяного блуда з надзвичайним, навіть як на блудівські мірки, слухом. І Гука… — Тут капітан усміхнувся і глянув надоколо. — Любого Гука, найхоробрішого блукай-бурмила, якого тільки може бажати собі капітан піратського корабля. Я поклявся їм, що вернуся по них, — і саме такий був мій намір тамтого далекого ранку.

Рук і Живчик сиділи собі вдвох на колоді — стовбурі поваленого край долини дерева. А перед ними бурхало Велике віче: юрби блукай-бурмил без упину сходилися і розходилися, виспівуючи одне одному, хто що знав про Темноліс, — хоча вже й світанок засірів на небокраї.

— Мав я добру залогу, справних помічників у тих моїх пошуках, — провадив Живчик. — І досі, як згадаю, то мов бачу їхні обличчя — виразно, як оце твоє. Був там Смілого-лов, плескатоголовий гоблін, надійний бойовий товариш. Був і Тарп Волопас, живолуп: я вирятував його з пияцьких кубел Нижнього міста. А ще — мій старшина-стерничий, Сім’якрил Сльота, з обличчям, спотвореним від блискавиці. — Оповідач зітхнув. — Були й інші. Міський гном Черсак, що, пам’ятаю, хвацько справувався зі снастями. Кухар Перелаз із покрученою спиною та незграбною ходою. Старий Черевис, дрібногоблін: зірок, щоправда, з неба не хапав, але ж щира душа. І, звісно, Неруш-Замок.

— Неруш-Замок? — здивувався Рук.

— Так, велет-шилотроль, — пояснив Живчик. — Можливо, й не найгостріша стріла в сагайдаку, але дужий, як стадо волорогів. — Капітан сам собі усміхнувся. — У кожному разі… На чому пак я зупинився? Ага. Затримавшись лиш на часинку, аби попрощатися з Найвищим Академіком, побажати йому щастя-долі, ми вирушили в путь із вітром у вітрилах та надією в серцях. — Він обернувся до Рука, блиснувши ясними очима. — Я й досі пам’ятаю, як гріло сонце мені в спину, коли ми полинули понад Багнищем до Темнолісу. — Він широко всміхнувся. — І як весело було в мене на душі… Верхоріччя! Я повертався до Верхоріччя!

Рук і сам усміхнувся, перейнявшись захватом старого капітана небесних піратів.

— Звісно, — провадив Живчик, споважнівши на виду, — я усвідомлював, що добутися туди буде нелегко. Що ця подорож довга і тяжка. Однак я ще знав, що маю довіряти власному серцю, власним чуттям. Адже Гайориб напевняка кликатиме мене. Тож я мав бути зосередженим, аби почути його і вирушити на його поклик.

Живчикові очі задивилися в якусь нетутешню далину.

— Ми летіли декілька місяців, — розповідав він, — і незабаром лишили далеко позаду села лісових тролів та гоблінівські осади. Щоранку я оглядав небокрай і очищав свою душу. Довкола нас простирався Темноліс, скільки сягало око: темний, загрозливий і нескінченний. Але ми знай летіли й летіли, усе вперед і вперед, аж поки опинилися над найглухішими, найтемнішими дебрями, де пуща була така густа, що не пропускала в себе ані промінчика світла. Тут повітря над верховіттям аж кипіло чорними вихоровими хмарами та скаженими бурями, що так били та жбурляли «Небесного гарцівника», аж він зробився врешті оголений та пошарпаний, достоту, як і наші нерви.

Живчик замовк, обхопивши голову руками.

— А далі ж що? — запитав хлопець. — Ти почув блудів поклик? Знайшов Верхоріччя?

Живчик звів угору свої блискучі очі.

— Нічого, — мовив він. — Нічого я не почув — крім знущального завивання бур, коли ті шматували наші вітрила на клапті, та глузливої мовчанки Темнолісу в перервах між бурями. — Оповідач здригнувся. — І ще гірше почув…

— Гірше? — перепитав Рук.

— Зойк Сім’якрила Сльоти, коли буря змела його зі шканців; останні хрипи сердешного старого Черевиса, якого придавило зірваною реєю, та безладну белькотню Черсака, що збожеволів і скочив зі щогли в чорноту ночі. А трохи згодом помер і старий кухар Перелаз — від порваного серця, як пояснила моя залога. І все-таки ми летіли вперед, бо я не міг здатися. Не міг. Ніхто з нас не міг. Ти мусиш мене зрозуміти.

Рук торкнувся драного рукава старого небесного пірата.

— Я розумію, — прошепотів він.

— Справді? — перепитав Живчик. — Розумієш?