Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Рук підійшов до свого суденця, обхопив обіруч гладеньку дерев’яну шию рукотворної подоби і потерся щокою об її голову.

— «Грозовий шершню»! — прошепотів. — Нарешті!

Ту ж мить позад Рука залунала чиясь хода. Він обернувся: до нього наближалися дві постаті. Одна — Парсимонова; полами приношеного плаща Великого Господаря маяв вітер. Друга — якогось довганя, бородатого, в чорній мантії; цей вітально підніс правицю. Руків погляд упав на білого місяця-молодика, вишитого в нього на грудях.

— Професор Темрявознавства! — вражено вигукнув він.

— Він прибув, Руку, ще як ти слабував: приніс вість про Ксантову зраду, — пояснила Варіс. — Кепські справи, кепські, куди не кинь.

Рук сумно кивнув головою. Двоє прибульців підійшли до нього. Професор узяв руку підмайстра і міцно її потис.

— Невже це й справді отой зелений підліток, що колись доглядав летючі аналої на Чорнодеревному мосту? — запитав він, блискаючи очима. — Дивина, та й годі! Але факт є факт: зараз ти готовий вирушити у свою трактатну подорож. Ти виявився слухняним і здібним учнем. Нині тобі випадає нагода зробити свій внесок у скарбницю знань, уже нагромаджених у бібліотеці Великобуряної палати. Ти добре справувався, Руку. Дуже добре! — І тут мов тінь від хмари впала йому на обличчя. — Хоча навряд чи була тобі яка поміч від одного твого друга…

— Від Ксанта? — вихопився Рук і затнувся. Ксантове зізнання, а тоді зникнення друга — чи не примарилося те все йому тоді, в гарячці? Відтоді він усякчас намагався викинути гризькі думки з голови.

— Ксант Філатін, — проголосив професор, — зрадник!

— Зрадник, — тихо повторив Рук. — Він… він був прийшов до моєї спальні, коли я хворів, якраз перед своїм… зникненням.

— Утік до свого лихого хазяїна, Найвищого Сторожа Ночі! — пояснив професор, хитаючи головою.

— Стільки добрих підмайстрів та їхніх вірних провідників загинуло через оте гадюченя, — скрушно зітхнув Парсимон. — Але годі про це, бо ми тут зібралися для чого іншого. Ксант Філатін незабаром приплатиться за свою зраду. А зараз… зараз ми вшануємо початок твоєї великої пригоди, паничу Руку.

Рук кивнув головою, але не озвався й словом. Він не міг думати про свого колишнього друга без того, щоб від тяжкої жури не пекло в грудях. І тепер відчайдушно силкувався відігнати гнітючі почуття. Сьогодні ж бо день його тріумфу, а не смутку, запевняв він себе.

Наперед вийшла Варіс.

— Пора в дорогу, Руку, — лагідно нагадала вона, але ще не встигла доказати, як над деревами вигулькнуло сонце. Варіс приставила долоню до очей дашком. — Нехай же твоя трактатна подорож буде безпечна і вельми плідна!

Рук підвів голову. І професор, і Парсимон, і Варіс — усі зичливо йому всміхалися. І він так само відповів їм усмішкою. Поруч нього загравали з леготом вітрила «Грозового шершня»: надто вже той застоявся, заждався.

Парсимон кивнув на небесного човна:

— Ач, як поривається в небо!

— Я не менше! — запевнив Рук, сам іще не вірячи, що настала врешті хвилина його відльоту.

Ще раз перевіривши, чи у всіх кишенях та петлях його літунського костюма є все потрібне, і затягши міцніше ремені свого заплечника, він обернувся до «Грозового шершня». Потім відв’язав небесного човна і скочив у сідло. Норовистий «Грозовий шершень» став дибки і нахилився.

— У добрий час, Руку! — гукнула Варіс.

Рук начепив захисні окуляри, взявся за мотузку горішнього вітрила і розпустив його.

— Земля і Небо хай будуть з тобою, хлопче! — урочисто проголосив Професор Темрявознавства.

Внизу під ним нап’ялося і спіднє вітрило. «Грозовий шершень» тремтливо злетів і нетерпляче завис у повітрі.

— І щасливого тобі повернення з трактатної подорожі! — закричав Парсимон. — У добрий час, пане Руку!

— У добрий час! — грянули всі.

Рук різко смикнув за мотузку двох вітрил. Вітрила наповнилися вітром. Гойднулися балансири. І Рукове серце заспівало, коли небесний човен побрався круто вгору в прохолодне, ясне, ранкове повітря.

— Щасливо зоставатися! — згукнув він через плече на прощання.

Долі під ним Озерний приплав швидко малів, а три постаті, що на ній стояли, задерши обличчя до неба і махаючи руками, зробилися такі крихітні, що вже годі було розрізнити, хто там є хто.

— Ось воно! — щасливо промурмотів Рук, якому знов затріпотіло під грудьми, коли він шугнув понад верховіттями дерев, що облямовували далекий кінець озера. Перед ним розкинувся неосяжний, таємничий Темноліс, брижачись під вітром, мов нескінченний океан.

Листя пролітало внизу ряботинням зелених та блакитних відтінків, а Рукові вже уявлялось, як його написаний трактат стає поруч із шедевром Варіс Лодд на сімнадцятому летючому аналої Чорнодеревного моста, глибоко під землею, в бібліотеці Великобуряної палати. Він ніби бачив свій том у шкіряній оправі, з тисненими золотом літерами заголовка: «Звіт самовидця великого містичного віча блукай-бурмил.»

Ген удалині зграя снігунів знялася вгору з верховіть і заширяла в повітрі, виблискуючи білими крильми в ранковому промінні. Ще далі, ближче до повитого серпанком небокраю, хляпав крильми гнилесмок, несучи в пазурах яйчастого кокона птаха помагай-біди, який вихитувався туди-сюди.

Рук насупився: його вразила неосяжність як Темнолісу, так і завдання, поставленого перед ним. І він одразу викинув з голови будь-які думки про закінчений трактат — тут не випадало спати серед білого дня. Він-бо пройшов такий довгий шлях відтоді, як Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар, оголосив прилюдно, що його, Рука Човновода, обрано Бібліотекарським Лицарем! Він дійшов до Озерного приплаву. Він власноруч витесав-вирізьбив «Грозового шершня» і навчився літати. А оце вже вирушає і в свою трактатну подорож.

— Нарешті! — прошепотів він, знижуючись до листяної опони Темнолісу. — Ось воно — починається.