Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

Старшина прийшла до тями лише тоді, коли Муровець опинився всього за якихось два десятки кроків від неї. Той, хто віддавав наказ охороні, зненацька вереснув тонким голосом і рвонув за поводи з такою силою, що кінь звівся дибки. Затим розвернувся на місці — і за мить щез в прибережних верболозах. За ним так само блискавично розвернулася решта. А тоді...

Іллю Муровця надзвичайно дивувала здатність половців щезати зненацька. От і зараз їх було стільки, наче жаб у болоті, а тепер — жодного. Тільки сухо тріщали очерети впереміш з передсмертними зойками тих, хто не зміг ухилитися від блискавичного руського меча.

Нараз з-за верб вилетіла ватага лящівців на чолі з Хижим. Він був без шапки, на плечі густо запеклася кров — чи то його, чи половецька.

Хижий порівнявся з Муровцем і обпік його шаленим поглядом.

— Римівці, чом стоїте? — хрипко видихнув він. — Гайда за ними!

Муровець люто глянув услід втікачам. З якою радістю він гнав би їх аж до Дніпрових порогів, де стоїть стійбище головного половецького хана, чи до самого моря, в якому нічого, крім солоної води, немає.

Проте був наказ князя Володимира ні в якому разі у половецький степ збройно не вихоплюватися...

— Отямся, Михтодю, — не стільки йому, скільки собі відказав Муровець. — Невже забув, що в заручниках у них Мономахів син — княжич Святослав? І варто нам збройно вихопитися за Сулу — як з нього першого знімуть голову. Ти цього хочеш?

— Та я що... — охолонув Хижий. — Я ж просто так.

Спересердя він сплюнув собі під ноги і повернув коня до воїньских мурів, під якими все ще нерішуче переминалося з півтисячі половців.

Ті вже встигли завважити, що їхня старшина кудись щезла, проте що саме спричинилося до її втечі — ще не втямили.

А от захисники Воїня виявилися кмітливішими. Нараз стулки важенних воріт широко розчинилися, з них вихопилася сотня вершників і відчайдушно запрацювала мечами.

Ошелешені такою несподіванкою, половці майже не боронилися. Обминаючи Муровця з товариством, вони рвонули слідом за своєю старшиною.

Затріщали очерети, зачвакали в болотяній твані копита, і знову все стихло.

Тепер погляди всіх дружинників були звернені до широкого плеса, усіяного голими половцями. Уподовж берега гасав Попович з кількома десятками римівців. Вони галасували несвоїми голосами, улюлюкали на половців, мов на зайців, і раз-по-раз, не цілячись, посилали стріли у тих, хто намагався вибратися на берег.

Завваживши, що натовп русичів збільшився у кілька разів, половці облишили думку дістатися до одежі. Нараз вони дружно, мов зграя шпаків, розвернулися від берега і наввимашки подалися до рятівних очеретів. Олешко кинувся їм напереріз, проте копита його коня одразу увійшли в грузьку землю. Олешко злетів з сідла, зопалу зробив кілька кроків і опинився по пояс у твані.

— Втечуть! — вибираючись на сухе, у розпачі простогнав він.

— Ну, допустімо, втечуть далеко не всі, — заспокоїв його один з воїньських дружинників, на мить опинившись поруч з Поповичем. — Там болото таке, що й наші не завжди можуть вибратись. Тут хіба що плоскодонки допоможуть.

А захисники Воїня тим часом уже виводили на воду свої легкі рухливі човенці. Шалено працюючи веслами, вони подалися услід втікачам, що вже ховалися в таких рятівних, як їм здавалося, очеретах.

Та за якусь хвилю звідтіля почали лунати розпачливі зойки і крики про допомогу.

І вона надійшла. Веслярі один за одним з розгону врізалися в очерети. А невдовзі звідтіля почало долітати насмішкувате:

— Рукою, рукою хапайся, йолопе!

— Та не бійся, не вб'ю я тебе!

— Тримайся, я зараз...

За деякий час веслярі почали повертатися з комишів. Поверталися не самі. Майже на кожному човні сиділи скулені, на смерть перелякані нападники.

— Оце стільки лишилося від тої півтисячі? — радісно здивувався хтось із римівців. — А інші що — потопилися в очеретах?

— Та не всі, — відказав один з веслярів, забрьоханий, як і половці, з голови до ніг. — Хто одразу звернув ліворуч, той може вибратися на сухе.

— Навряд, — засумнівався хтось із воїньців. — Там на них Хижий пильнує...

Врятованих половців виявилося майже сотня.

— Якщо ти, Ільку, не проти, — сказав старший над воїньською заставою, опецькуватий, схожий на корч Оцупок, — то ми їх пошлемо в дарунок нашому князеві Мономаху. Він, чував, переяславські мури збирається зміцнювати, то ж кількасот половецьких рук не будуть зайві.

— Як так, то й так, — відмахнувся Муровець. — Гей, Олешку, збирай людей, час вертатися додому!

Проте Олешко не відгукнувся. Після тривалих пошуків його знайшли під вербами край лугу. Попович спав, припавши щокою до коріння. Над ним стояв, схиливши межи передніх ніг голову, його кінь.

Він теж спав. З його губи звисав жмут недожованої трави.

З історії рідного краю

Чортів яр перерізував Воронівку майже навпіл.

Починався він неподалік від головної вулиці, а закінчувався аж біля греблі на Байлемовому ставку. За ставком на стрімкому, зарослому дерезою, пагорбі виднілося старезне Городище. За ним розкинулися безмежні присульські плавні.

Коли наблизитися до Чортового яру від дороги й поглянути вниз — він видається таким прямовисним та глибочезним, що не в одного сміливця виникає бажання мерщій припасти до землі, щоб не звалитися в нього. А от коли підійти до яру збоку, поза городами тітки Горпини й баби Пріськи і, тримаючись за кущі, полізти униз, то й не зчуєшся, як опинишся на самому дні...

Чому саме цей яр назвали Чортовим — не знав ніхто. Одні стверджували, буцімто назва пішла від того, що тут сам біс ногу зламає. Інші — що таки зламав, хоча й невідомо, чи навідувався той біс колись у Воронівку...

Суперечки ці тяглися довго, аж доки Ігор Мороз вичитав у знаменитому альбомі свого прадідуся правдиву історію про походження назви яру.

Виявляється, воронівські жінки з давніх-давен брали звідсіля глину для обмазування своїх хат. Про це свідчили ями та печери, якими були густо подзьобані стіни яру. Деякі з печер сягали у довжину п'яти або й більше метрів.

Жінки брали глину з яру аж до тієї днини, коли ще молода баба нинішньої тітки Горпини вилетіла з яру мов ошпарена й оголосила на все село, що докопалася вже аж