Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки
— Освяти хату перед Великоднем, в чистий четвер, а потім починай мастити. Тільки масти не з печі, а з порога.
Зробила вона так, і тільки сонце з полудня, стала вона та й мастить.
Ранше він приходив пізно ввечері, а тепер вже тільки сонце з полудня, іде до неї. От і на цей раз тож приходить, переступив сінешній поріг, поздоровкався та й каже:
— Хто це таке бачив, щоб од порога хату мастити?!
А жінка тоді:
— А хто це таке бачив, щоб вмерти й ходити?
Тоді чоловік заплакав і пішов, і більше ніколи не приходив.
Чого мерці ходять і як ix віднадити
То таке кажуть: якщо людина вмирає і задумається, що їй шкода чогось чи когось, то обов'язково буде ходити. А щоб він не ходив, то треба подвір'я обсіяти маком-видюком. Прийде, кажуть, мрець, сяде і так плаче! А через те, що йому треба визбирати той всенький мак. Але ж він не визбирає — от і плаче. Поплаче — та й піде, більше не буде ходити.
Про кума
Одна жінка ішла пізно ввечері через цвинтар. Зимою. А там десь недалечко був похований її кум. Вона йшла коло нього і хтіла сказати: «Царство небесне, земля пухом!» Але вирвалося: «Здоров, куме!» І пішла собі.
Прийшла додому, це щось там робила, а стала лягати спати, як було вже за дванадцяту. Роздягнулась. Як бачить — заходить її кум в хату! І каже:
— Здоров, кума, що ти з мене хтіла?
Вона як побачила, то вибила вікно і в самій сорочці побігла до чоловіка в клуб (він робив кіномеханіком). Розказала йому все. А люди їй порадили — візьми сокиру і сколупай в хаті землю коло порога (колись же в хатах була долівка глиняна). Вона так і зробила, і сокиру поклала коло тої землі.
Ввечері знов приходить кум. Каже:
— Кумо, що це ти наробила? Це ти хтіла, щоб я більше не приходив?
І закрив двері і більше не появлявся.
Іван Іванович — руський царевич та морське чудерство
Як був собі цар та не було в нього дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить, масло продає.
— Чого ти, — каже, — журишся? Я знаю, як тобі запомогти!
Він розсердився й ударив її, а далі й одумавсь: «За що, — каже, — я її ударив? Вернусь, попрошусь».
— Прости мене, — каже, — бабко, що я тебе ударив!
— Бог простить.
– І в другий раз.
— Бог простить всі три рази.
— Що ж ти, бабусю, знаєш?
— Та ось що: звели ти своїм невідничим[19], хай вловлять рибку — золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.
Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича — руського царевича.
От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.
От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, аж сидить бабка, масло продає:
— Чого ти, Іване Івановичу — руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.
— Що ти, стара, можеш?
— Збери ти, — каже, — військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь — дим п'є, а огонь їсть — ото і твій.
Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.
— Ну, — каже кінь, — пусти мене, Іване Івановичу — руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю[20], бо я тут дуже охляв.
Пустив він його. Через три зорі летить кінь.
— Тепер, — каже, — сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.
От сідла він його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.
— Як тебе, — каже кінь, — нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси, — каже, — повище комишу.
От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.
Прилетіли до змія, змій і пита:
— А що? Чи будемо битися, чи будемо мириться?
— Та вже ж битися.
От побив його Іван Іванович — руський царевич, змій і проситься:
— Не бий мене до останку, а вези в своє царство.
— Як же я тебе повезу, — каже, — що ти мене ще за три версти трохи не спалив?
— Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.
Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують[21], а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.
От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:
— Не хочу, — каже, — їсти! Хай сама біла цариця принесе!
Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:
– Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб'є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап'юсь, одужаю, так я царевича вб'ю сам.
От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:
— Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга — з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.
Він до коня. Сідла його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.
От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:
— Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?
— Неси
