Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Очі хлопця і блукай-бурмилихи зустрілися.

— Стережись! — згукнула Варіс десь ізгори.

Рук озирнувся через плече і побачив гобліна, що присів на одне коліно біля порожньої балагули. Охоронець саме нап’яв тятиву довгого лука, цілячи в серце нерухомої блукай-бурмилихи.

Забриніла тятива, засвистіла стріла, розтинаючи повітря. Рук крутнувся і затулив собою ведмедицю.

З глухим звуком стріла вп’ялася в Рукове плече. Від болю зсудомило всю руку, і хлопець скрикнув.

— Тримайся! — гукнула Варіс, шугаючи вниз до нього. Гоблін уже витягував із сагайдака другу стрілу, коли стріла з Кісточчиного арбалета попала йому в міжбрів’я. Охоронець, мов колода, бебехнув на землю. Тим часом Варіс опинилася вже поруч хлопця і злапала його швартівну мотузку. Йдучи облавок до облавка, вона повела небесного човна юного підмайстра до рятівної смуги дерев.

— Ве-ве! — гукнула їм услід блукай-бурмилиха і потягла в гущавину.

— Усе буде гаразд! — пропихтіла задихана Варіс. Стогнучи від напруги, вона припнула Рукову швартівну мотузку до голови «Лісового сокола» і перегрупувала вітрила. Вони вже линули попід деревами, аж кілька куцих арбалетних стріл упали позад них. — Тримайся, Руку! — заячала вона. — Тримайся!

— Тримайся, — пробуркотав Рук. — Тримайся…

І, похилившись уперед, обхопив руками зграбну шию «Грозового шершня». Довкола нього море сріблясто-зелених верховіть замиготіло, закружляло, попливло. Очі йому заплющились.

До них підлетів Кісточка.

— Він кепсько виглядає! — згукнув живолуп проти вітру.

— Це стріла! — так само голосно відповіла Варіс. — Певне, отруєна, або я погано знаю пелехатих гоблінів. Якщо ми не доправимо його чимшвидше до Озерного приплаву, він помре.

Слабеньке молочне світло цідилося крізь дверну решітку спальні, тьмяно освітлюючи невеличке приміщення і падаючи поперечними стяжками на вирізьблене із золотавого дерева ліжко, де лежала, то засинаючи, то прокидаючись, кістлява постать із перев’язаним плечем. Кидаючись і крутячись під ковдрою з тілдерової вовни, юний Бібліотекарський Лицар обливався потом. Ось його ноги скинули ковдру. Затремтіли повіки.

Вовки… Скрізь круг нього лісові вовки, і жовті їхні очі жевріють яскравими жаринами. Звірі виють. Звірі гарчать. І людські голоси — сердиті, злякані голоси, — ячать, яріють…

— Ні, ні! — запхикав він, дико, безладно, молотячи руками.

Ось він один-однісінький, розчавлений горем, серед мовчазного, неосяжного, тінявого лісу. Він знову чотирирічне хлоп’я, — і починає ридати, нестримно ридає, сльози ручаями ллються з очей… Загублений, одинокий як палець, і так йому холодно, о, як тільки йому холодно!

Лелечки, знову до нього повернувся отой давній невідчепний кошмар!

Зненацька щось забовваніло серед тіней і посунуло на нього. Щось величезне. Щось загрозливе, з блискучими зубами і палахкими очима…

— Ну, ну… — долинув чийсь голос.

Рукові очі затремтіли і розплющилися. Плече йому сіпав біль.

Над ним стояв Щип із піднятим каганцем в одній руці й якимсь холодним, вологим листком у другій. Ось старий веретенник приклав його до Рукового лискучого від поту чола. Велике шклисте жукове тіло, здавалося, заповнило собою всю спальню.

— Борися, борися, хоробрий пане! — мовив він ще тихішим від співчуття рипучим своїм голоском. — Незабаром лихоманка минеться.

Щип перехилився над недужим і підбив йому подушку, відтак знов накинув на нього ковдру. Рук знов заплющив очі.

А коли їх розплющив, веретенника вже не було, але його каганець ще й досі мерехтів на столику під протилежною стіною, хоча ґніт із сичанням догоряв. Рук роззирнувся по невеличкій тінявій кімнатчині з її світляковою обшивкою та простою різьбленою обставою. Від тієї миті, коли — понад рік тому! — по їхньому прибутті на Озерний приплав, Парсимон уперше завів його до неї, Рук почувався у тепл і та в добрі у цій дерев’яній, подібній до кокона спальні.

Хлопець задивився на стелю, далі погляд його ковзнув по вузьких шалівках обшивки, по кутках і вниз по стінах. М’яке бурштиново-жовте світло каганця віддзеркалювалось у лакованому дереві. Та ось Рукові повіки обважніли. Прямі лінії між панелями викривились, розпливлися. Запульсував тупий біль у плечі, висмоктуючи силу і розливаючись по всьому тілі, мов повільна лісова пожежа.

Очі заплющилися. Дихання стало тихе й розмірене — Рук поринув у глибокий сон без сновидінь. А коли прокинувся, знову повернулася лихоманка.

Якусь мить бідолаха весь палав, постільна білизна змокріла, хоч викручуй, а шкіра стала пекуче гаряча. А ще за хвилину він уже весь трусився з холоду, наче його вкинули у крижану воду. Хлопець скрутився калачиком посеред ліжка, цокочучи зубами і стрясаючись усім тілом.

Гуки із зовнішнього світу засягали в його сни. Нічні крики тих темнолісівських мешканців, що сплять удень, а вночі виходять на полювання; приглушені, але схвильовані розмови підмайстрів, що гналися кудись повз його двері; часами завивання вітру та порощання дощу по даху, часами хлюпіт та плескіт розбурханого озера внизу, і тільки раз долинув далекий переливчастий крик самотнього блукай-бурмила.

Рук стратив усяке відчуття часу. Що там надворі? Ніч? Ранок? Скільки він уже лежить, то постогнуючи тихцем, то махаючи, безладно молотячи руками, невпинно борючись із гоблінівською отрутою, що струмує в його жилах?

— Не хвилюйся, — почув він якось чийсь голос. — І не намагайся говорити.

Хворий поволі розплющив очі. Кімнатчина пливла.

— Ми прийшли сказати «до побачення», — долинув лагідний голос.

— До побачення, — повторив Рук, і голос його був не голос, а якесь деренчливе гарчання.

Перед ним виринули з мерехтливо-золотавої сутіні два круглі обличчя. Він спробував скупчити на них погляд, але шия хилиталася з боку на бік. Ні, таке зусилля йому не до снаги.

Повіки затріпотіли і впали. Чиясь рука взяла його руку. Прохолодна, м’яка. Якимось надзусиллям він знову розплющив очі: згори вниз на нього дивилася Маґда. Позад