Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Швидко і тихо шугаючи крізь ряботиння лісового світла, їхні три небесні човни: «Вітряний сокіл», «Лісова оса» та «Грозовий шершень», — трималися нижче верховіть високих дерев. Рукові пальці мовби вигравали на мотузках, спонукаючи небесного човна повернути сюди чи туди, здійнятися вгору чи пірнути додолу, кинутися в той чи той бік. Нелегкий то був політ — вимагав постійної напруженої уваги.

Пальці його раз у раз, більше від неспокою, ніж з необхідності, обмацували літунський костюм, перевіряючи, чи на місці все малознайоме літунське причандалля: абордажний гак, кільце мотузки, баклажка з водою і — хай Небо та Земля боронять, щоб у цьому коли-небудь з’явилася потреба! — світлякова скринька, дарунок ґречного веретенника Щипа, з отими всіма бандажами, зіллям та цілющими мас тями. На грудях у нього красувалися далекогляд, компас і мотузяна драбинка, при боці — ніж, Феліксів обрядовий меч і, засунута в шкіряну петлю на поясі, гостра мов бритва сокирка, без якої не підніметься в повітря жоден літун. Тепер він почувався справжнім Бібліотекарським Лицарем, готовим до абиякої придибенції. От коли б тільки десь поділося оте тривожне тріпотіння під грудьми.

«Попереду густий ліс!» — просигналила Варіс Лодд, і всі троє, як один, злинули вгору і пробилися крізь листяний дах.

Рук зачудовано охнув, побачивши кругом простерті зелені верховіття. Він звівся у своїх різьблених стременах і, відчуваючи обличчям тепловій, дав «Грозовому шершневі» повний хід. Небесний човен задрижав на мить, а тоді рвонувся вперед, відкинувши літуна назад у його сідло.

«Лишатися внизу!» — безгучно просигналила Варіс. їм важливо було підкрастися непоміченими.

Рук смикнув за петлю мотузки двох вітрил. «Грозовий шершень» слухняно пірнув донизу та й давай ширяти над самими верховіттями мокрого лісу — достоту, як отой його тезко з жовто-червоними смугами, що колись його бачив Рук, над озерним плесом, черкаючи його хоботком. Як давно, здавалося, те було! Рукові думки полинули в минуле.

Згадався йому вчорашній вечір. Щойно він зібрався був лягти в ліжко, як почув тихеньке тук-тук-тук! у двері своєї спальні. То була Варіс Лодд, при повному літунському риштунку, з зарядженим арбалетом при боці.

— Ходи зі мною, — сказала вона. — Маю тобі щось сказати.

Слідом за нею він вийшов на Озерний приплав, де вже чекав на них, крутячи в руках аркана, Кісточка. Внизу під ними хвилювалися, вирували темні води озера, а вгорі чорні набучавілі хмари котилися з заходу. Варіс обернулася і заговорила до обох: обличчя її видавалося похмуре, а голос тремтів від хвилювання. Рук іще ніколи не бачив її такою стривоженою.

— Сьогодні ввечері до мене підійшов твій юний друг Ксант, — почала вона. — Відколи він скалічів, йому забажалося збирати відомості й бути нам корисним у такий спосіб.

— Себто шпигуванням? — сторопіло перепитав Рук.

— Можеш називати це й так, — відказала Варіс. — У нашій війні зі Сторожами Ночі та їхніми спільниками нам слід дивитися обома. Так чи так, а Ксант приніс тривожні новини.

— Далі! — зажадав Кісточка, впустивши аркана на поміст.

— На Ливарну галявину повернулося рабство. Кісточка прикро потряс головою:

— Невже Господар Ливарні так ніколи нічого й не навчиться?

Варіс поклала живолупові руку на плече.

— Кісточчину родину, як і твою, Руку, полонили людолови, — пояснила вона Рукові. — Ми думали, що вчинивши свій останній наліт, дали добру науку їм та їхнім спільникам-гоблінам, а вони, здається, знову взялися за своє.

Рукові також пригадалось, як він запитав Варіс:

— А ці раби… хто вони? Живолупи? Дрібногобліни? Варіс похитала головою.

— Вони.

Льотний інструктор обернулася до Рука, і в її очах змішалися гнів та печаль.

— Хто ж вони?

— Блукай-бурмила, Руку, — відповіла Варіс. — Блукай-бурмила.

«Грозовий шершень» здригнувся, бо на згадку про слова Варіс, Рукові пальці затремтіли. Блукай-бурмила! Як хтось смів, хоч би хто він був, уярмити цих могутніх, благородних істот? Від самої думки про це кров йому знову закипіла в жилах. Але ж їх таки уярмлено, і вчинив це Гемуїл Накип, Господар Ливарні. Якою ж тварюкою треба бути, щоб закувати блукай-бурмил у кайдани?

— Ти, Руку, любиш блукай-бурмил не менше за мене, — зауважила Варіс. — Я знала, що ти захочеш допомогти врятувати їх.

— А Стоб із Маґдою? — запитав Рук.

— Що менше учасників, то краще для такого наскоку, — похитала Варіс головою. — А ви з Кісточкою — найкращі літуни на всі Вільні галявини. — Вона помовчала. — Отже, якщо ви двоє летите зі мною, нам треба проскочити до Ливарної галявини під носом у Накипових охоронців-гоблінів, випустити блукай-бурмил із повітки для рабів і звіятися перш, ніж нас помітять. Це буде нелегко.

— Ми летимо з тобою, — разом відповіли Рук і Кісточка. Отоді-то Рук і відчув уперше оте тріпотіння під грудьми.

Сонце потьмяніло і ковзнуло до обрію. Рук відчув: вітер знову набирає на силі. Він підрівняв спіднє вітрило і міцніше натяг мотузку двох вітрил. Хоча зі свіжішим бризом вони полетять куди швидше, проте небесні човни стануть вертливіші й свавільніші.

«Он вона!» — швидко просигналив Кісточка, звівши великий та вказівний пальці, що могло означати тільки одне: «Галявина!»

Рук глянув уперед. Ген удалині завидніли товсті чорні стовпи диму, що їх вивергали височенні комини ливарні, плямуючи небо темною брудотою, немов чорнильною ляпкою. Серце Рукові на мить зупинилося.

«Спуститися нижче!» — відразу ж просигналила Варіс, і «Вітряний сокіл» ринув знову вниз, під ослону найвищих верховіть.

Рук заходився коло мотузок: згорнув спіднє вітрило і розпустив горішнє, заразом зміщуючи противаги з допомогою стремен і повільно підіймаючи мотузку двох вітрил. Нервово закусив спідню губу. «Грозовий шершень» клюнув носом і пірнув донизу, у прогалину в листяному дахові. Щойно небесний човен опинився в сутінковому лісовому затишку, як вітру, мов і не було, — тендітне суденце