Будинок з привидами - Володимир Павлович Бєляєв

Як давно все це було! Здається, що не три місяці, а добрих два роки минуло з того часу.

Ми стояли, відпочиваючи, кілька хвилин. Холодний вітер шарпав густе Галине волосся. Галя натягла на себе батькову куртку. Ця витерта на рукавах шкіряна куртка була на Галю велика, рукава були довгі-довгі — тільки кінчики пальців ледве визирали з них. Щоки в Галі зарум'янились од вітру.

— Гарно тут, правда? — спитав я.

— Гарно! — відповіла вона, повертаючись.

Не знаю, звідки набралось у мене хоробрості, але в ту ж мить, осмілівши, я схопив Галю обома руками і притулив її голову до себе.

— Пусти! Дурний. Та ти очманів? — сказала Галя, силкуючись вирватися.

— Нічого не дурний… Просто… я хочу тебе поцілувати, — буркнув я.

Мої губи зіткнулися з Галиним обличчям. Я дуже незграбно, з розмаху поцілував Галю в кінчик її холодного носа і в лоб.

— Ну як тобі не соромно, Василю! — крикнула Галя, відштовхнувши мене обома руками.

Я боявся, що Галя розсердиться не на жарт, що тепер вона не буде розмовляти зі мною.

— Ну, знаєш, Василю! — крикнула Галя, відбігаючи. — Коли б я не знала, що ти був поранений, я нам'яла б тобі вуха.

— Не сердься, Галю… я так… я ненавмисно… — пробурмотів я зніяковіло.

Галя почервоніла і теж зніяковіла. І, бажаючи приховати ніяковість, вона сказала швидко:

— Давай підемо звідси. Я вже зголодніла.

— То я тебе зараз нагодую. У мене є яблука, хліб. Дивися!

І я вийняв з кишені загорнутий у папір окрайчик свіжого чорного хліба і четверо яблук. Усе це, не встигнувши поснідати, я прихопив із дому.

— З вашого саду? — спитала Галя, беручи велике і злегка загоріле на боку жовте яблуко.

— Це золота ренета. Та ти понюхай, пахне як!

Галя понюхала яблуко і відкусила загорілий його бочок. Слід рівних зубів зостався на шкурці яблука.

— Ти з хлібом покуштуй. З хлібом смачніше! — порадив я.

— І ситніше! — погодилася Галя, взявши у мене окрайчик.

Жуючи свіжий, добре випечений хліб з хрусткою скоринкою, я, червоніючи, сказав:

— Галю… у мене… до тебе запитання.

— Яке?

— А ти… правду скажеш?

— Дивлячись що.

— Котька… тебе цілував?

— Хай би спробував!

— Ти правду кажеш, Галю? — радо спитав я.

— А з якої речі, скажи, я буду брехати тобі?

— І навіть не обнімав?

— Звичайно, ні.

— Ну, а чого ж він тоді на зборах вихвалявся?

— Знову ти за своє, Василю? — сердячись, сказала Галя. — Мало чого ще той дурень не вигадає! Я ж тобі сказала, що він мене анітрохи не цікавив. Сумно було самій, от і ходила з ним.

З великим душевним полегшенням я вийняв з кишені яблуко і за два ходи з'їв його. З шкуркою, насінням і хвостиком з'їв.

— А красиве наше місто, правда, Василю? — задумливо сказала Галя, дивлячись на будівлі, що біліли вдалині на скелях.

— Ще б пак! — погодився я, дожовуючи друге яблуко.

— Чи є ще такі міста на Україні?

— Не знаю.

— А в Росії?

— А хтозна… — сказав я невпевнено.

— Цікаве наше місто! — сказала Галя. — Жаль буде виїжджати звідси, коли ми закінчимо фабзавуч. Правда?

— А ти думаєш, нас усіх приймуть у фабзавуч?

— Тебе-то напевно приймуть, — сказала Галя трохи заздро. — Адже Полевой сам сказав…

— Ну, якщо мене приймуть, — сказав я важно, — то я й за тебе поклопочуся. От слово честі, Галю. Разом учитися будемо!

Чавун тече

… Уже запалено вагранку, весело горять у ній соснові тріски, і легкий запах диму розноситься по майстерні. Та дим не страшний: в кутку великої кімнати проламано стелю, видно вгорі чисте синє небо, косий промінь сонця падає крізь цю діру на піщану підлогу ливарні, на червонувату купу гатчинського піску під стіною.

Як святково і чисто сьогодні у нас! Усі зайві речі, інструменти, листя з закуреними піщаними стержнями — шишками — усе це прибрано і лежить на столах у сусідньому складі. Тут, у невеликому залі колишнього казначейства, біля вагранки, на піщаній підлозі вистроїлося кілька рядів свіженьких дерев'яних рамок, покладених одна на одну і туго понабиваних піском. Зверху ці ящики-опоки мають однаковий вигляд — рівно з краями дерев'яних стінок зібраний пісок, круглі чорні лійки йдуть у глибину кожної форми.

Рядами стоять на піщаній підлозі маленькі ящики, розплатались між ними великі квадратні, поділені ґратчастими перегородками опоки. У них заформовані маховики. Важкі вони, ці великі опоки з маховиками: скільки праці пішло на те, щоб піднімати та опускати їх під керівництвом нашого інструктора Жори Козакевича.

Сьогодні в нас у майстерні перша відливка. Недаром Жора надів новий брезентовий костюм. Він обережно походжає між рядами опок, перевіряє, чи всюди є душники для виходу газів, раз у раз позирає, чи не загас вогонь у топці вагранки. Але вогонь не загас; видно крізь відчинені дверцята, як, звиваючись і зникаючи, горять білі стружки; як язички вогню перебігають угору, до тонко наколених скіпочок із сосни. Поверх скіпок накладені дрова. Як тільки вогонь запалає на повну силу, можна буде закрити наглухо піддувало, замурувати бокові дверцята і пустити дуття.

Вагранка прихилилася до стіни, вона стоїть на зігнутих стальних лапах, що упираються в цегляний фундамент.

Заради першої відливки ми змазали вагранку машинним мастилом, — вагранка зараз сяє, вилискує, чорна, черевата, святкова.

Лише півтора місяця минуло з того дня, як одвідав мене в лікарні Полевой, а скільки змін у моєму житті трапилося за цей короткий час! Думка про фабзавуч не давала мені спокою, ми з усіма хлопцями вирішили йти туди вчитися. Нас прийняли дуже легко, але коли стали розподіляти йо цехах, виявилося, що половина фабзавучників хоче бути ливарниками, а ця майстерня була найменша — на десять учнів. Я не знав ще тоді, що це за штука — ливарник, але став проситися саме в ливарну майстерню. Та ось лихо: Полевой відмовився направити мене в ливарню.

— Ти після операції, Василю, — сказав він, — а праця ливарника не з легких, це гарячий цех. Я без дозволу лікаря не можу тебе прийняти в ливарню, вибери собі щось легше.

Але я не здавався.

Гарячий цех! Скільки було в цьому слові загадкового, небезпечного! Плавити чавун, перетворювати тверді, важкі уламки старих машин у розплавлену яскраву рідину. Скільки було в цій роботі нового, невідомого, заманливого! Це зовсім інше, ніж виточувати в столярному цеху, як Петько Маремуха, дерев'яні ручки для соломорізок або випилювати ключі до дверей на лещатах у слюсарні, як Галя Кушнір. Я хотів бути ливарником, ще не знаючи докладно, що мені