Вітер у верболозі - Кеннет Грем
Жаба вмить збагнув, що може бути далі, і спробував вислизнути. Та Борсук міцно стиснув ще й другий його лікоть, і він зрозумів, що це не жарти. Двоє друзів провели його до невеликої кімнати для відпочинку, суміжної з парадною залою, причинили двері й усадовили на стілець. Потім стали перед ним — Жаба дивився на них підозріливо й роздратовано.
— Так от, слухай, Жабо, — мовив Щур. — Йдеться про цей самий бенкет, і мені дуже прикро, що я змушений говорити тобі це. Але ми хочемо, щоб ти добре затямив, що не буде ні промов, ні пісень. Усвідом, що цього разу ми з тобою зовсім не сперечаємось, а наказуємо тобі.
Жаба зрозумів, що він у пастці. Вони його вивчили, бачили наскрізь, вони випередили його. Рожеві Жабині мрії розвіялись як дим.
— А можна, я їм заспіваю тільки одну-однісіньку пісеньку? — став жалісно благати Жаба.
— Ні, жодної пісеньки, — рішуче заперечив Щур, хоча серце в нього краялося, коли бачив, як тремтять губи у засмученого бідолахи. — Недобре так, Жабко; ти ж знаєш, що твої пісеньки нескромні, хвальковиті й чванливі, а всі промови — то суцільне самовихваляння і... перебільшення і... і...
— І брехні, — докинув Борсук своє, як завжди, невибагливе слово.
— Це все, Жабочко, для твого ж добра, — вів далі Щур. — Ти ж знаєш, що рано чи пізно, а повинен почати жити по-новому. І нині, здається, для цього така слушна нагода; це ж просто переломний момент у твоєму житті. І, будь ласка, повір, що для мене говорити все це так само неприємно, як тобі слухати.
Жаба поринув у задуму. Нарешті підвів голову, і в очах його відбилася запекла внутрішня боротьба.
— Що ж, ваша взяла, друзі, — мовив він затинаючись. — Я тільки просив би про одну дрібницю: ще на один вечір залишити все як є, хай квітне й красується, тобто дозволити мені почути бурхливі оплески, які — принаймні так чомусь завжди я думав
— здатні виявити найкращі мої якості. І все ж — ви маєте слушність, а я ні. Від сьогодні я буду зовсім інший Жаба. Друзі мої, вам більше не доведеться червоніти за мене. Але ж — ой, лихо мені! — який, усе-таки жорстокий цей світ!
І, приклавши хусточку до очей, він непевною ходою вийшов з кімнати.
— Борсуче, — сказав Щур, — я почуваюсь, як тварюка; не знаю — як ти?
— Ой, розумію, розумію, — сумно озвався Борсук. — Але зробити це необхідно. Цей гарний хлопчина має тут жити, берегти свою гідність, бути шанованим. Невже ти хотів би, щоб він лишився посміховиськом і щоб з нього глузували, глумилися всякі тхори та куниці?
— Звичайно ж, ні, — мовив Щур. — До речі, про тхорів. Це щастя, що ми здибали те тхореня, коли воно тільки вирядилося розносити запрошення. З твоєї розповіді я зробив висновок, що чогось такого можна сподіватись, і швиденько переглянув кілька запрошень — там було просто неподобство. Я забрав у нього всю паку, і тепер наш добрий Кріт сидить у голубому будуарі й заповнює звичайнісінькі запрошення для гостей.
Наближалася година бенкету, а Жаба, який покинув товариство І замкнувся у себе в спальні, все ще сидів там у тяжкій задумі. Підперши лапкою голову, він щось зосереджено обмірковував. Та ось його чоло поступово проясніло, він усміхнувся довгою, повільною усмішкою. Потім засміявся, але якось сором’язливо. Нарешті підвівся, опустив штори на вікнах, зібрав стільці в кімнаті й розставив їх півколом; а тоді вийшов на середину, став перед ними й ніби аж повищав та поширшав.
Він уклонився, прокашлявся і, давши собі волю, піднесено заспівав для захоплених слухачів, яких ясно бачив у своїй уяві. То була ОСТАННЯ ЖАБИНА ПІСЕНЬКА
Жаба вернув додому!
Паніка була в вітальні, а у залі — страх,
Зойк та плач неслися з хліва, і в конюшні — жах,
Коли Жаба вертав додому!
Коли Жаба вертав додому!
Вікна геть розбилися, двері затріщали,
На підлогу злякано всі куниці впали,
Коли Жаба вертав додому!
Барабани, а ви де?
Адже сурми засурмили, і гармати ген стріляють,
І гудуть автомобілі, і солдати гімн співають,
Бо Герой іде!
Гей, гукайте всі: «Ура!»
Хай горлянок ніхто не жаліє,
Бо то йде звір із вашої мрії,
То зоряна Жаби настала пора!
Він співав на повний голос, схвильовано і з великим запалом; а коли скінчив, проспівав іще раз.
Потім глибоко зітхнув, і зітхання те було довге-довге.
Тоді вмочив щітку у глек з водою, розчесав волосся на прямий проділ, ретельно пригладив по обидва боки і, відімкнувши двері, повільно зійшов сходами вниз привітати гостей, які вже почали збиратися у бенкетній залі.
Всі звірята зраділи його появі, одразу обступили, вітали його, хвалили за кмітливість, відвагу та вояцьку вдачу. Але Жаба тільки ледь усміхався й бурмотів: «Та ні ж бо! Аніскілечки!» Або: «Якраз навпаки!» Видра стояв біля каміна й докладно розписував захопленому гуртові друзів, що б він сам учинив, коли був би тут. Побачивши Жабу, він кинувся до нього з радісними вигуками, обняв його і спробував схилити виконати коло пошани. Проте Жаба делікатно відмовився, звільнився з Видриних обіймів і сумирно пояснив:
— Борсук — от хто справжній ватажок і натхненник: Кріт і Водяний Щур винесли на собі основний тягар бою. А я був у наших лавах лише рядовим бійцем і особисто зробив не так уже й багато.
Звірят, певна річ, дуже здивувала, ба навіть спантеличила така його несподівана скромність. Зате Жаба, обходячи один по одному всіх гостей і статечно відповідаючи на вітання, відчував, що викликає в товаристві особливий інтерес.
Борсук влаштував усе якнайкраще, і бенкет вдався на славу. За столом було багато розмов, сміху та жартів, але Жаба, котрий, як і годиться, сидів на чільному місці, вважав, що має бути вище від усього того, і тільки інколи докидав приємні абищиці своїм сусідам праворуч і ліворуч. Іноді він крадькома поглядав на Борсука та Щура і щоразу помічав, що вони позирають один на одного з неприхованим подивом, і це його тішило найбільше. Дехто з молодших та непосидючих звірят перешіптувався, нарікаючи,
