Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По

Nil sapientiae odiosius acumine nimio.

Якось у Парижі, вітряного осіннього вечора 18** року, коли у місті вже панувала темрява, я тішився люлькою та роздумами в компанії мого друга C. Огюста Дюпена, в його бібліотеці, такій маленькій, що радше можна було б назвати її шафою з книгами, au troisieme, No. 33, Rue Dunot, Faubourg St. Germain.[43] Принаймні годину ми провели у цілковитій тиші, повністю занурені (так, урешті, здалося б сторонньому спостерігачеві) у споглядання хвиль диму, що наповнював кімнату. Проте я подумки й далі обговорював теми, що стали предметом нашої бесіди на початку вечора, — маю на увазі події на вулиці Морг і таємницю, пов’язану з убивством Марі Роже. Тому я був уражений дивним збігом, коли двері відчинились і до бібліотеки увійшов наш старий знайомий — мосьє Г***, префект паризької поліції.

Ми зустріли його дуже привітно, тому що вади цього пана майже наполовину компенсувалися його кумедними рисами; до того ж ми не бачилися вже кілька років. У кімнаті панувала темрява, і Дюпен підвівся був, щоб запалити світло, але знову сів, коли гість озвучив мету свого візиту: його привело сюди бажання порадитися з нами — а точніше, з моїм другом — у справі державної ваги, яка вже завдала чимало клопотів.

— Якщо справа вимагає роздумів, — мовив Дюпен, забираючи руку від лампового ґнота, — то ліпше обговорювати її в темряві.

— Це ще одна з ваших чудернацьких звичок, — зауважив префект, який зазвичай називав чудернацьким усе, що перевищувало міру його розуміння, а відтак жив серед мільйона «чудернацьких» подій і речей.

— Саме так, — відповідав Дюпен, запропонувавши гостеві люльку і підсунувши йому зручне крісло.

— Що ж трапилося цього разу? — запитав я. — Сподіваюся, не нове вбивство?

— Та ні! Нічого такого. Власне кажучи, справа ця зовсім проста, і я не маю сумнівів, що ми й самі з нею чудово впораємося, проте мені спало на думку, що Дюпену, мабуть, буде цікаво знати подробиці — адже справа така дивна.

— Проста й дивна, — повторив Дюпен.

— Гм… так. Втім, не зовсім. Річ у тому, що ніхто нічого не розуміє. Ця справа дійсно вкрай проста, проте водночас вона заганяє нас у глухий кут.

— Вочевидь, саме ця простота і збиває вас із пантелику, — мовив мій друг.

— Та що ви таке кажете! — щиро зареготавши, вигукнув префект.

— Може, ваша таємниця надто проста, — сказав Дюпен.

— Боже! Що за ідея!

— Надто вже очевидна.

— Ха-ха-ха! Ги-ги-ги! Го-го-го! — зареготався наш гість, якого страшенно потішили ці слова. — Ох, Дюпене, я колись таки лусну від реготу!

— І все ж таки, що сталося? — запитав я.

— Я зараз вам усе розповім, — відповів префект, замислено випускаючи струмінь диму, і зручніше влаштувався в кріслі. — Я спробую стисло викласти головне, проте перш ніж почати, хочу вас попередити, що цю справу необхідно тримати в цілковитій таємниці, бо я втрачу свою теперішню посаду, якщо стане відомо, що я комусь прохопився про неї бодай словом.

— Продовжуйте, — сказав я.

— Або не продовжуйте, — сказав Дюпен.

— Так ось: мені повідомили з досить високих сфер, що з королівських апартаментів викрадено якийсь дуже важливий документ. Викрадач відомий. У цьому не може бути анінайменшого сумніву: злодія бачили, коли він брав документ. Крім того, відомо, що документ і досі в нього.

— Звідки це відомо? — запитав Дюпен.

— Це випливає, — відповів префект, — із самої природи документа та з відсутності наслідків, які неминуче виникли б, якби папір більше не перебував у викрадача — тобто якби викрадач скористався ним так, як має намір ним скористатися.

— Чи не могли б ви говорити ясніше, — попросив я.

— Ну… я ризикну сказати, що документ наділяє того, хто його має, певною владою щодо певних сфер, і ця влада просто не має меж… — Префект обожнював дипломатичну пишномовність.

— Я досі не зовсім вас розумію, — відказав Дюпен.

— Справді? Ну гаразд: передача документа третій стороні, якої ми не називатимемо, поставить під погрозу честь дуже поважної особи, і завдяки цій обставині той, у чиїх руках опиниться документ, може диктувати умови цій людині, чия честь і благополуччя зараз у небезпеці.

— Проте ця влада, — перебив я, — залежить від того, чи знає викрадач, що його викрито. Хто ж посміє…

— Викрадач, — сказав Г***, — це міністр Д***, який посміє зробити все що завгодно: і гідне, і негідне. Спосіб, до якого вдався злодій, такий самий винахідливий, як і сміливий. Документ, про який іде мова (скажу вам відверто, це лист), пограбована особа отримала, коли перебувала на самоті в королівському будуарі. Вона читала його, коли в будуар увійшла ота друга поважна особа, яка в жодному разі не повинна була побачити листа. Поспішна спроба сховати лист у шухляду виявилася марною, тож не залишалося нічого, як покласти його розгорнутим на столик. Хоча лист лежав адресою догори, він не привернув до себе уваги. Проте у цю саму мить заходить міністр Д***. Його рисячий погляд одразу ж зупиняється на листі, міністр упізнає почерк, яким написана адреса, помічає збентеження особи, якій лист адресовано, і здогадується про її таємницю. Після доповіді про якісь справи, котру він робить поспіхом, міністр дістає листа, схожого на той, про який ідеться, розгортає його, прикидається, ніби читає, а тоді кладе поруч із першим. Потім урядовець знову приділяє близько