Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
Ксант застогнав і розплющив очі.
— Болить! — жалібно поскаржився він.
— Це все я винен! — закричав Стоб, підбігаючи, весь побуряковілий і зі сльозами на очах. — Ми чекали на нашого льотного інструктора, та він усе не показувався, от я й подумав, що нікому не зашкодить, якщо ми разок облетимо озеро, туди й назад. — Він потряс головою. — Ех, аби ж то знаття, що все так скінчиться… — Тут Стоб гупнув на коліна і схопив Ксанта за руку. — Пробач мені, Ксанте! Нам таки треба було дочекатися того придуркуватого інструктора! А тепер мусимо відкласти нашу першу лекцію…
— Я так не думаю, — вирекла постать, підводячись і повертаючись до них обличчям. — Я і є ваш «придуркуватий» льотний інструктор.
Стоб застогнав: знову він вклепався зі своїм язиком!
— Можливо, ви вже про мене чули, — провадила постать. — Мене звати Варіс Лодд.
Рукові відвисла щелепа. То ось вона, стоїть перед ним, велика Варіс Лодд! Феліксова сестра і та сама Бібліотекарська Лицарка, яка стільки років тому врятувала його в Темнолісі! Сказати їй щось? Але ж вона начебто не впізнала його… Та й як їй було впізнати, коли рятувала вона чотирирічне дитя і відтоді більше його й у вічі не бачила! І він прикусив язика.
— А щодо вашої першої лекції… — додала Варіс Лодд і замовкла, обводячи поглядом шерег підмайстрів: один — побуряковілий, другий — з відвислою щелепою, третя — труситься, а четвертий лежить крижем на мостинах приплаву і тільки стогне від болю, — …то вона у вас уже позаду.
Коли кремово-жовтий місяць у повні визирнув із-за небокраю, Рук злетів у небо. Далеко внизу на Озерному приплаві усе маліли й маліли Варіс Лодд і Парсимон.
Ген-ген, по ліву руч від нього, великий птах помагай-біда, питаючи у місячному сяйві своїм чорним оперенням та великим гакуватим носом, мовби плив по небу, звільна махаючи крильми. Ксант залюбки помилувався б на це видовище. Рукові згадалось, який трактат заприсягся написати друг, і він подумав, чи судилося тому справдити свої мрії. Бідолаха Ксант… Навіть тепер, через півроку після того жахливого падіння, він ходив, лише спираючись на ціпок, і зробився ніби ще тихіший і зацькованіший, якщо таке взагалі було можливе.
Рук щоразу наполягав на тому, щоб знайти Ксанта і тільки при ньому обговорювати всі тонкощі мистецтва орудувати мотузками, способи літунської сигналізації та долання вітрів, як це в них було заведено після тренувальних польотів. Але факт лишався фактом: щоразу, коли він, Маґда і Стоб здіймалися в повітря, Ксант зоставався внизу, виказуючи блідим обличчям і темними очима свій біль, своє розчарування.
Надто ж тяжкий для Ксанта виявився сьогоднішній вечір, вечір їхнього останнього тренувального польоту. Після нього Маґда, Стоб і Рук стануть справжніми, «опереними» Бібліотекарськими Лицарями, готовими до своїх трактатних подорожей. Трепет перебіг по Руковому тілу, коли хлопець перегрупував вітрила і щосили сіпнув мотузку двох вітрил. Небесний човен крутнувся, шугнув трохи нижче і полинув понад краями цього великого острова світла та квітування, острова, загніждженого посеред похмурого, таємничого Темнолісу.
— Вільні галявини! — прошепотів Рук, спрямовуючи своє маленьке човенце почережно над кожним із трьох блискотливих озер, поминаючи височезну Залізнодеревну галявину і ще більше знижуючись над Новим Нижнім містом.
Ось літун шугнув понад Світляковою вежею, будівлею, що була так вразила його, коли він уперше ступив ногою на ці галявини. Здавалося, відтоді перевернулися цілі віки! Він пролетів понад будинками-вуликами, понад довгими господами чубатих гоблінів, облетів колонію бражних гоблінів, де невеличкими громадками ці бульбоносі істоти теліпалися з довколишніх полів додому, до своєї Пані-матки — вечеряти солодким бражним медом.
Місяць підбився вище. Вміло маневруючи проти чимраз свіжішого вітру, Рук промайнув понад заїздом «Смоляна лоза» — місцем, де зустрічалися істоти з найглухіших закутнів Темнолісу. Як він любив посидіти там у якомусь темному закапелку, дослухаючись до бувальщин стародавніх часів, часів коли ще не було кам’яної хвороби і коли великі небесні кораблі борознили небеса!
Натомість тепер він летить на своєму власному небесному човні, й місяць світить йому в очі, а вітер куйовдить йому чуба! Рук усміхнувся, повернув вітрила, звівся у стременах, і, пролетівши високо понад заїздом, линув усе далі й далі…
Ось завидніли внизу тартаки, а за ними — села лісових тролів.
— Прощавай, Дубе Грубокоре! — прошепотів він, згадавши доброго старого лісового троля з чуприною, пов’язаною у косиці. — Дякую тобі!
А он там, під великою Залізнодеревною галявиною, — вхід до Світляних садів. Скільки разів, варячи свій лак у казанку, він марив цим вечором! Але тепер, коли омріяний час настав, він знав, що йому бракуватиме отих пречудових мерехтливих садів — а також старезного жука-веретенника, їхнього навчителя.
— Прощавай, Щипе! — прошепотів Рук.
А ген там ледь мріє у червонястому серпанку табір живолупів. Величезні ватри горіли під спальними гамаками, що вже розгойдувалися, бо живолупи прокидалися, готуючись до тяжкої цілонічної праці. Рук майже відчував смак соковитих тілдерових ковбас, ласувати якими йому тут випадало так часто.
— Прощавай, Грудинко! — прошепотів він. — Смачного снідання тобі, добрий напутнику!
Він лагідно умовив свого небесного човна зробити довгий повільний поворот і взяв курс назад, до Озерного приплаву. Удалині заблищали в місячному сяйві Срібні пасовиська. Рукові подумалося, що вони ще ніколи не чарували так ока.
— Прощавай, Кісточко, мій друже! — мовив він стиха. Підлітаючи до Середнього озера, Рук примітив Маґду та Стоба, що кружляли довкола приплаву, дожидаючи його, аби разом піти на спуск. Вони також прощалися з Вільними галявинами. Гіркий клубок підкотив Рукові до горла.
Важкий, пихатий Стоб сидів на своєму дебелому «Волорозі». Цей хлопець
