Останній із небесних піратів - Пол Стюарт
Затрепетавши і зітхнувши, граційний «Грозовий шершень» злетів над приплавом. Ось він на мить завис у повітрі: вітрила тріпочуть, балансири розгойдуються. Відтак суденце підхопив вітер, Рук потяг за мотузку, що керувала обома вітрилами, і небесний човен раптом ожив — ожив і полинув угору, в прохолодне ранкове повітря!
Досі ніщо не давало Рукові нагоди спізнати смак того дрожу, того трепету, що пойняв усе його тіло, коли «Грозовий шершень» поп’явся в небесну вись. Ні летючі аналої, ні їзда на зубощирах, коли ті стрибали з дерева на дерево, — ні навіть його короткий політ із Кісточкою. Цього разу польотом керував він сам. «Грозовий шершень» відповідав на кожен його порух, знижуючись і входячи в піке, підіймаючись і описуючи петлі, — він був як шовковий у його руках. О, як це звеселяло! Яке побожне викликало чуття!
Стоб сказав: «Тільки разок довкола озера», — але тепер, опинившись у повітрі, Рук, хоч забий, не хотів приземлятися так швидко. Він озирнувся на товаришів. Стоб линув ліворуч від нього і трохи віддалік: політ виходив у нього сталий і прямий, мов стріла, бо важка волорожача голова немовби торувала собі шлях у вітрових потоках. А Маґда, навпаки, наче пурхала метеликом: кидалася туди-сюди, ловила кожен подув, кожен вихорець, але тільки на мить, бо зараз же знову міняла курс. Рук змістив балансири та вітрила, потяг мотузку обох вітрил ліворуч і ковзнув ближче до «Нетлі». Коли їхні очі зустрілися, обоє засміялись.
— Що може бути кращого у світі? — вигукнув Рук, давлячись вітром.
— Щось неймовірне! — крикнула йому дівчина. Зализаний Ксант, хвацько стоячи у стременах, шугнув над самою водою, черкнувши її гладінь своїми балансирами. Рук аж охнув, вражений красою пілотажу свого друга. Ксант посіпав мотузками і зі сміхом полетів геть.
Випроставшись у стременах і щосили шарпаючи за мотузку обох вітрил, Рук порвався за ним навздогін. Ось друзі підлетіли до самих верховіть, а тоді, крутнувшись, кинулися вниз, — униз, мов два камені, — однак же, вирівнявши політ в останню мить і лише черкнувши воду балансирами, знову полинули вгору.
Ксант озирнувся; його обличчя аж пашіло від збудження.
— Гоп! Гоп! Гей-гей! — закричав Рук.
— Гей-гей! — загорлав Ксант і, крутнувшись, метнувся знову до дерев, описуючи подвійну петлю.
Але цього разу Рук не подався слідом за ним. Розвернувши «Грозового шершня», він майнув понад озером назад.
Зненацька до нього долинув розпачливий зойк. Рук обернувся і побачив, що Стоб із «Волорогом» падають — просто на велике залізне дерево в найдальшому куточку озера. Стобові руки миготіли, хапаючись то за мотузки, то за важелі, але «Волоріг» не слухався команд. З жахливим хряскотом небесний човен ударився об товстелезний стовбур дерева і в пав на землю.
Рук ахнув. Та ба, співчуваючи Стобові, він забув про кермування і випустив із рук свої власні мотузки. А за мить відчув, як щось важке шарпнуло небесного човна знизу. Глянувши туди, він жахнувся: спіднє вітрило до половини вже занурилося в воду! Він зробив відчайдушну спробу підняти його, водночас ловлячи вітер горішнім вітрилом. Але все даремно. З гучним виляском «Грозовий шершень» плюхнув на плесо.
Від крижаної води Рукові перехопило подих — він умить промерз до кісток. Мокрий одяг тяг на дно, але хлопець щосили заборсався, пориваючись угору, і випірнув біля «Грозового шершня», що злегка підскакував на брижах, придавлений намоклими вітрилами. Хапаючи рот ом повітря, Рук радий був учепитися за кінець швартівної мотузки.
Угорі Маґда й собі чогось зупинилася. Її вітрила впали, і «Нетля» різко перехнябилася. З пронизливим вереском юна літунка полетіла перевертом до озерного плеса. Пролунав гучний плюск, ще мить — і Маґда закашляла, запирхала, виринувши на поверхню біля Рука.
— Це ти, Руку, мене підвів! — засміялася дівчина. — Відвернув мою увагу.
А сама «Нетля» ще й досі сповільна падала на плесо і приводнилася ближче до того самого залізного дерева, де роздосадуваний Стоб сидів і очманіло мацав забиту голову.
Та ось до потерпілих шугнув Ксант.
— Як ви двоє, в нормі? — гукнув він. — Вода трохи захолодна для купанки, як хочете знати мою думку.
І полетів, сміючись, геть від них: легко, наче бавлячись, обігнув озеро на «Щуроптахові» й повів свого небесного човна до Озерного приплаву.
— Ти тільки поглянь на нього, — мовила Маґда. — У нього все наче самохіть виходить. — І похитала головою. — Хто б міг подумати? Тишко Ксантик — і раптом найкращий з-поміж нас літун!
— То йому наприпочатку щастить, — усміхнувся Рук. — Ану давай, хто з нас швидше допливе до приплаву!
Друзі попливли, з хлюпотом загрібаючи холодну воду, але небавом Маґда повела перед. Там, куди вони добувалися, Ксант якраз заходив на посадку: меткий, бистрий «Щуроптах» розвертався супроти вітру.
— Надто швидко він заходить! — зауважив Рук.
— Ну, він упорається, — запевнила Маґда. — Бачиш, яка тверда рука.
Небесний човен знизився, окреслюючи гарну дугу, і круто шугнув донизу. Ту ж мить із Вежі виринула самітна постать і подалася до краю приплаву. Забачивши її, Ксант ніби раптом передумав спускатися. «Щуроптах» став дибки, його вітрила опали, а спуск по гладенькій дузі обернувся в неоковирне падіння. За мить небесний човен брязнув об приплав, на друзки потрощивши свою струнку щоглу і скинувши літуна.
Рук із Маґдою шпаркіше запрацювали руками-ногами, аби швидше дістатися приплаву. Коли вони підпливли, незнайома постать уже схилялася, ставши навколішки, над простертим тілом їхнього товариша. А в цей час Стоб біг до них берегом від далекого кінця озера, тягнучи за собою «Волорога». Захекані, змерзлі, як мокрі цуценята, Маґда з Руком видерлися на приплав. Позад них на брижах підскакували їхні небесні човни.
— Як він? — запитала Маґда.
— Житиме, — відповіла постать, не підводячи голови. — Але в нього
