Сонячна магія - Андрій Левицький

Звісно, він не міг не вибухнути.

Ранок видався похмурий. Пані-Місяць зникла за обрієм, а Князь-Сонце так і не з’явився — його й далі ховали важкі грозові хмари. Амор Купадор теж був похмурий, він не любив океану, волів стояти ногами на твердій землі, а не на хисткій палубі. Фрегат капітана Харона повільно плив крізь туман — ні попереду, ні позаду нічого не було видно.

— НУ ЩО Ж, УСЕ ДОБРЕ, ЩО ДОБРЕ КІНЧАЄТЬСЯ, — пробурчав Мармадук, підходячи до Купадора та чухаючи обпеченого лоба. — ЗРЕШТОЮ, МИ ПЛИВЕМО ДО ОСТРОВА, ЧИ НЕ ТАК? — він вказав на ніс корабля, де в тумані пересувалися постаті гомопацюків.

— Шторм насувається, — зауважив Купадор, вдивляючись в океан. Він обережно доторкнувся до щоки, що почервоніла й розпухла від опіку.

— ЩО?

— Я кажу, можливо, незабаром почнеться буря.

— Я НЕ РОЗУМІЮ ВАС! — прокричав Мармадук. — ЧОМУ ВИ ГОВОРИТЕ ПОШЕПКИ?

Купадора це просто розлютило. Він розтулив був рота, щоб закричати, але передумав і махнув рукою.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Пливімо далі.

— ЩО ВИ СКАЗАЛИ?..

— Ну, як тобі? — Бобрик широко розставив ноги й міцно вчепився за огорожу.

— Нормально, — крізь зуби озвався Здоровань, який лежав животом упоперек тієї огорожі. Здавалося, він хотів пірнути просто з борту.

— А вигляд у тебе, того… не дуже…

Плечі Здорованя здригнулися.

— Це все від свіжого повітря-а-а-а-а, — зіщулюючись, вичавив бідолаха.

— Ти так думаєш? А мені здавалося, від свіжого повітря навпаки стає краще… А де Кука?

Здоровань, так само щосили тримаючись обома руками за огорожу, повернув голову.

— Слухай, чого ти до мене причепився? — й далі над силу цідив він слова. — Звідки маю знати? Йди, шукай її, якщо ти такий міцний.

— Та мені що, я піду… — бравував Бобрик. Без особливого ентузіазму, щоправда, відірвався він від борту, а боцман так і лишився безпорадно висіти на огорожі. Бобрик невпевнено дибуляв до носа «Бабетти».

Величезні водяні вали раз у раз здіймалися навколо корабля, палуба скажено хилиталася. Хлопець поминув звалену на бік мортирну батарею, з-під якої стирчали ноги двох ліліпутів. За гарматою ще троє лежали трикутником, потилицями на животах, з обличчями, зверненими до хмар і страхітливо зеленими, та голосно сопли. Поряд мучився Бой: його цибаті ноги були також задерті вгору й стирчали, як дві жердини, дзьоба він широко розкрив, навіть рудий чубчик на голові понуро звис. Бобрик обминув цю мальовничу групу й побачив Жердину, що саме виповз із капітанської рубки. Так, саме виповз навкарачки, затискаючи рукою рота.

— Тобі зле? — співчутливо спитав Бобрик.

Жердина підвів на нього збільшені окулярами очі. З їх виразу можна було здогадатися, що людина, яка ставить подібні запитання в такій ситуації, або зовсім дурна, або знущається.

— Може, пити хочеш? — здогадався нарешті Бобрик. — У вас, напевно, ель залишився?

— Е-е-е-ель! — глухо застогнав Жердина і поповзом зник за рогом рубки.

— В-а-а-а… — незабаром долинуло звідти.

Бобрик знизав плечима й зупинився біля носової гармати, широке дуло якої здіймалося ледь вище його голови.

— Куко! — погукав він.

Зсередини почулося тихе тужливе зітхання. Бобрик звівся навшпиньки й зазирнув до ствола.

Там, згорнута калачиком, лежала Кукса.

— Та що з вами всіма коїться? — здивувався Бобрик. — Ось і ти теж!

Тихим, нещасним голосом Проноза спитала:

— Чого тобі?

— Я просто хочу ще раз уточнити щодо цієї хвороби, про яку ви всі товкли з самого початку, — океанської. Вам же вона не загрожує, а ось як мені рятуватися? Я чогось налякався: раптом занедужаю? Як від неї лікуватися?

Проноза насилу повернула голову й глянула пильніше, намагаючись визначити, чи не знущається