Samotni.com - Барбара Космовська

— Ти думав над цим?

— Довго й нудно! Я не можу більше чекати на когось, після кого навіть парфуми вивітрилися. Тут у мене є бабуся, друзі, дівчина. Там на мене чекала хіба що червоно-зелена неонова реклама. Я давно ту рекламу «вимкнув». Завдяки тому дурному неону можна проґавити стільки всього цікавого…

— Я бажаю тобі, щоб ти не проґавив найважливішого.

— Тобто?

— Любов.

— Це мені не загрожує. Хоча я не люблю таких високих слів, але…

— Я говорю про твою матір.

— Ви про що? — Очі Віктора потьмяніли, наче це теж були вимкнені неонові вогні.

— Що вона тебе… що ти для неї найважливіший.

— Вам теж час перейти до лікеру, — пожартував Віктор.

— Я п’ю воду, голубе. Відколи я служив у війську, алкоголю в рота не беру.

— Ви хотіли б бути на моєму місці?

Шимон відкидається назад, наче відчувши зненацька тягар, який насилу здолає нести.

— Кожен любить, як може. Не нам судити.

— Якщо вже ви такий експерт із цих питань, то, може, я дізнаюсь, за що має бути ця любов. Із вдячності за те, що я живу?

— Любов, вона не «за щось». Уміти любити — уже нагорода…

— Мені здається, наче я читаю «рожеві мрії» дівчат з нашого класу…

Шимон злегковажив глузливий тон. Чи, може, не вловив його в ображеному голосі Віктора?

— Твоя мати вітром підшита, — мовив він спокійно. — Не може вона всидіти на місці й зупинитися в часі. А летить, шукає… Програє, довіряє. Вірить і страждає… але, займаючись усім цим одночасно, як і раніше, любить тебе. Кожен її телефонний дзвінок — це добрий намір. Не всім вдається їх здійснити.

— Звідки ви знаєте?

— Не забувай, що вона була моєю паняночкою Какавочкою…

Коли останні гості зачинили за собою двері, старенька все ще сиділа серед маленьких подарунків, притуляючи їх один по одному до тремтячих грудей.

— Я така щаслива, Вікторку, що, здається, могла б уже собі спокійно заснути.

— Я вимкну тобі світло, бабусю.

— Ні! Я кажу, заснути назавжди! — вона променисто посміхнулася.

— Навіть не жартуй так! — обурився хлопець, поправляючи зім’яту постіль. — Рік не бачити тобі лікеру!

— Я просто хотіла сказати їм, який гарний випав вечір. А в далеку мандрівку я поки ще не збираюся. Не зараз, коли я зустріла стільки доброти.

— Шимон просив мене передати тобі, що цей програвач — це теж подарунок. І на додачу до нього він лишив тут деякі фільми. Дивись, цілий стос старих романтичних стрічок.

— Із Гретою Гарбо? — старенька затремтіла в пориві емоцій.

— З нею в першу чергу.

— Я не можу прийняти такого подарунка, — бабусині очі підозріло зблиснули. — Це дуже дорого! Як я віддячу Шимонові?

— Тим, що ти є. Він сказав, що завдяки тобі в нього… є друга домівка.

— Ти міг би запросити його на бульйончик? Що таке домівка без бульйончику! Ти купив би курку в Баронки?

— Куплю… Я люблю тебе, бабусю, — додав він, на хвилю загадавшись над питанням, чому раптом таке зізнання спало йому на думку.

Він включив маленьку люстру в кімнаті. Вона зараз же віддячила затишним колом ажурного світла. Яскраві плями, розкидані на стелі, були схожі на помаранчеві веснянки.

Хлопчина витягнувся на розкладеній канапі, заклавши руки за голову. Він був злий. Хоча насправді уже все поприбирав. Меблі в кімнаті Віктор переставив, а светр від матері давно лежав на смітнику. Ці кілька листівок, які хлопчина тримав між книгами й іноді витягав, щоб перечитати знову кілька похапцем нашкрябаних речень, він теж викинув, і був здивований, що зробив це завиграшки. А літаки… Йоанна встигла їх побачити і навіть захопитись, але, коли вона пішла, він знайшов для них в’язницю у ящику з-під якоїсь посилки з Англії. Він не зміг переступити через себе і знищити всю колекцію. Може, колись він віддасть моделі малому Оскарові з сусідської квартири. А зараз нехай сидять собі в цьому картонному ангарі. Покарані за те, що стільки років нікуди його не брали…

Він полюбив цю нову кімнату, просторішу, звільнену від сміття та спогадів. На столі стояла світлина Йоанни, одна з тих, які він зробив їй над Віслою. На фото все біле, тільки Йоанна схожа на райського птаха зі своїм строкатим шаликом і смугастими рукавичками.

А Шимон тримався сьогодні, наче якийсь ворог. Прийшов у цей упорядкований світ і знищив увесь встановлений лад. Однією фразою розгромив так ретельно створювану атмосферу.

І для чого?

Веснянки танцюють на стелі. Неначе знущаються з Вікторових думок. Хлопець ліниво встає з ліжка і йде до шафи з одягом. Якусь хвилю навпомацки нишпорить на верхній полиці. І, нарешті, намацує світлину. Усміхнена мати й він, у тій жахливій шапці з кролячими вухами. «Як можна таке надягати дитині на голову?» — ще раз дивується він. Потім знімає зі