Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

Врешті усі знову зібралися за столом, маючи змогу тепер уже спокійно дослухати повість до кінця.

Розділи XXXVІ-XLII,

у яких ідеться про нові події на постоялому дворі

Щойно було перегорнуто останню сторінку корчмар вийшов на ґанок.

— Еге, — протяг він, — онде, схоже, паняють[76] можливі постояльці: якщо вони сюди завернуть, то буде пречудово.

— Що там за люди? — поцікавився Карденьйо.

— Четверо кінних, — відповів хазяїн, — зі списами й щитами, усі в чорних масках. Серед них жінка в білому, її лице теж приховане маскою, позаду — двоє піших слуг.

— Вони близько? — спитав священик.

— Ось-ось в’їдуть, — рушив їм назустріч корчмар.

Потому Доротея прикрила обличчя хустиною, а Карденьйо пішов до «апартаментів» ідальго. Челядь уже розсідлувала натомлених скакунів. Один із чоловіків підхопив сеньйору й обережно посадив у плетене крісло, що стояло неподалік комірчини. До цієї пори ніхто з прибулих не зняв маски та не зронив бодай слова. Лише дама, сівши, якось важко зітхнула і безвольно опустила руки. Коней завели у стайню.

Священику, зрозуміло, вельми кортіло дізнатися, хто такі ці подорожні.

— Та, чесно кажучи, самі не уявляємо, — пояснював слуга. — Ми з товаришем тут усього два дні. Вони стрілись нам дорогою і умовили супроводжувати їх до Андалусії, пообіцявши непогано заплатити.

— А ви не чули, — знову спитав священик, — когось із них називали по імені?

— Де там, постійно мовчали — диво та й годі. Хіба що сеньйора, яку, ми переконані, кудись насильно вивозять, невпинно плакала, аж серце краялось. Судячи з її одягу, вона монахиня або збирається постригтися, та, поза сумнівом, не за власним бажанням.

— Може бути, може бути, — замислено зронив ліценціат, відходячи.

Охоплена співчуттям, Доротея наблизилась до незнайомки і запропонувала хоч чимось розрадити її, однак та, здавалося, нікого й нічого не бачила.

— Не утруднюйте себе, шановна, — озвавсь кабальєро в масці (той самий, якого слуги вважали головним), — не добивайтесь істини від цієї жінки, якщо не хочете вислухати неправду з оцих вуст.

— Ніколи не обманювала, — раптом подала голос сеньйора. — Більше того, у нинішньому незаздрісному становищі я опинилась через свою правдивість. Кому, як не вам, це знати.

Відділений символічною дощаною перегородкою, Карденьйо добре почув сказане й мимоволі вигукнув:

— Боже правий! Чий це глас вловили мої вуха?

Дама схвильовано озирнулась, звелася і хотіла було увійти до сараю, але цього не допустив її супутник. Намагаючись вирватися, сеньйора загубила маску, й усім відкрилося незрівняної вроди обличчя, що його не псували ні надмірна блідість, ні вираз смертельної туги. Зайнятий тим, щоб утримати жінку за стан, чоловік не помітив, як спала його власна маска, і тут Доротея, несподівано впізнавши дона Фернандо, приглушено охнула й почала валитися набік. Щастя, що дівчину встиг підхопити цирульник, який був поруч, а священик, забравши хустку з її лиця, поспішив бризнути на нього водою. Молодий герцог теж упізнав Доротею і завмер гіпсовим істуканом, але Лусінду — а пручалась саме кохана Карденьйо — не випустив. Однак юнакові здалося, наче застогнала й упала Лусінда, і він прожогом вирвавсь на двір, ледь не зіткнувшись із доном Фернандо, який досі «обіймав» його колишню наречену.

Повисла гнітюча гробова тиша. Усі четверо мовчали, вражено дивлячись один на одного. Першою отямилася Лусінда.

— Благаю вас, сеньйоре, — спрямувала вона погляд на дона Фернандо, — відпустіть мене до того, від кого не змогли відірвати ні ваша нав’язливість, ні ваші погрози, обіцянки та дарунки. Зверніть увагу, якими незбагненими шляхами небо привело сюди мого справжнього чоловіка. Невеселий досвід повинен підказати вам, що лише смерть здатна стерти його з моєї пам’яті.

Мене вочевидь зовсім не лякає бути заколотою вами в пориві гніву на очах судженого, бо ця смерть, можливо, являтиме собою єдиний доказ моєї вірності йому до останнього подиху.

Незабаром оговталась і Доротея, котра вже зрозуміла, що то за жінка ховалась під маскою. Не стримуючи горючих сліз, кинулася вона в ноги кабальєро зі словами:

— Якби, мій повелителю, промені світосяйного сонця, що його ти держиш у руках своїх, не осліпили твоїх очей, вони давно помітили б розпростерту внизу безталанну Доротею. Я та, хто вручила тобі ключі від власної свободи, а у відповідь наразилась на чорну невдячність, підтвердженням чому слугує місце та обставини нашої зустрічі. І все ж подумай, мій володарю, чи не здатне моє палке кохання компенсувати тобі красу й родовитість тієї, заради якої ти мене залишив. Ти не можеш належати чарівній Лусінді, оскільки ти — мій, а вона не може стати твоєю, бо належить Карденьйо. Змирися з цим, і побачиш, що тобі буде набагато легше змусити себе покохати ту, котра тебе обожнює, аніж добиватися прихильності тієї, якій ти немилий. Не відштовхуй мене, інакше поширяться плітки щодо моєї ганьби; не обрікай моїх батьків на гірку старість, адже вони сумлінні васали твоїх батьків, і заслуговують чуйного до себе ставлення. Крім того, щире благородство полягає в доброчинності, а коли ти відмовиш мені у законному моєму праві, то це означатиме, що я благородніша за тебе.

Довго зраненою чайкою квилила Доротея, аж пустили сльозу супутники дона Фернандо, який слухав її, не перериваючи жодним жестом. Що там казати, камінь — і той би зворушився. Лусінда відчула непоборне бажання приголубити нещасну, але все ще не зуміла позбавитись обіймів юного герцога. Та за хвилину він ослабив хватку й присоромлений глухо мовив:

— Ти перемогла, прекрасна Доротеє, ти перемогла; ні в кого не стане духу заперечувати істинність твоїх слів.

Опинившись без опори, майже непритомна сеньйора хитнулась, однак її враз підтримав Карденьйо, пригорнувши до серця:

— Якби жалісливому небу заманулось дарувати тобі спокій, вірна моя любонько, то, переконаний, ніде він не буде надійнішим, ніж у моїх обіймах.

Упевнившись, що це не сон, не тямлячи себе од радощів і забувши геть усі норми пристойності, Лусінда оповила його шию руками та притислася щокою до його щоки:

— Ви, тільки ви, — шепотіла вона, — законний господар вашої полонянки.

Як здалось Доротеї, рум’янець збіг з лиця дона Фернандо й він поклав руку на ефес шпаги. Ледве мелькнула в неї така думка, дівчина обхопила ноги герцога і знову залилася сльозами:

— Богом тебе заклинаю, волаючи до твоєї честі: не чини рогаток закоханій парі! Тим самим виявиш благородство своєї величної душі; хай усі побачать, що твій здоровий розум переважає хтивість.