Сторожова застава - Володимир Григорович Рутковський

— Купу дерев.

— А по ліву руку?

— Ще два дерева. Ні, три.

Жила задоволено хитнув головою.

— Добрий зір маєш. Тож дивися у той бік, а я — в цей...

І надовго замовк.

Дружинники почали повертатися, як уже споночіло. Останнім під'їхав Попович. Його кінь був змилений — видно, проробив чималий шлях.

— Ну, як справи? — поцікавився Олешко, щойно зістрибнувши з коня. — Вивідали щось?

Дружинники розвели руками. Жоден з них не бачив навіть половецьких слідів.

— Хитрує, поганець, — похитав головою Олешко. — Вдає, ніби й духу його поблизу немає. А, крім Савки, ще двох зняв з дерева. Замість них залишилися Мишко Жук та Міняйло.

Вітько лишень тепер зауважив, що бракує двох дружинників.

Олешко знехотя жував шмат в'яленого м'яса і зосереджено про щось думав. Тоді відклав шмат і сказав:

— Будемо робити вивідку боєм.

— З нашими силами... — засумнівався Жила.

— Чому тільки з нашими? — заперечив Олешко. — От зараз ти поскачеш до Горошина. Піднімеш усіх, хто там є, — і негайно сюди. А заодно й Мирка прихопи з собою. Печеніг знайде, як переправити його до Римова.

— Я хочу з вами, — запротестував Вітько.

Олешко поклав йому руку на плече.

— Ні, Мирку. Тут поважна січа затівається. Може, й не повернеться ніхто.

— Я хочу з вами, будь ласка! — стояв на своєму Вітько.

— Ні, — рішуче відказав Олешко. — Ти краще вислухай мене уважно. Ми рушимо на Голтву. Так і передай Добрині, чуєш? І не копиль губу, рано тобі ще проти половця виходити на прю. Спочатку навчися гінцем бути.

І знову — дорога, висока ковила і холодні нічні роси. Тільки місяця цієї ночі не було — сховався за хмарами.

Сонце вже піднялося високо над обрієм, коли гінці нарешті дісталися до містечка. На заклик Жили відгукнулися зо дві сотні горошинців. Вони поспіхом сідлали коней і збуджено перегукувалися. Мабуть, мандрівка була їм до душі.

— Ну, Мирку, кулею лети до Печеніга, — сказав Жила Вітькові, коли вершники рушили з Горошина. — Втім, спокійніше на душі буде, коли я сам тебе здам з рук у руки, — схаменувся він і махнув горошинцям рукою. — А ви не зупиняйтесь, їдьте за нашим слідом. Я вас потім наздожену.

Вулиці були безлюдні. По дворищах метушилися жінки та діти — про всяк випадок готували до схову збіжжя.

За лозами, звідкіля було вже видно частокіл Печенігового дворища, їм назустріч зненацька випірнули троє кремезняків, схожі на половців. Між ними стояв Оверко.

— Пощо не поїхали з усіма? — насупився Жила.

Оверко ступив наперед.

— Віддай хлопця, Жило, — сказав він.

Викрадення княжича Святослава

— Спокійно, Олешку, — вже вкотре наказував собі Попович. — Сядь спокійно і сиди, як усі люди...

Наказував — і сам не вірив, що здатен на таке. Бо хіба ж може звичайна людина сидіти на гілці, та ще й спокійно, коли всього за якесь поприше от-от має зчинитися таке, чого половці і в страшному сні не бачили!

На їхніх очах має загинути княжич Святослав. Той, хто є запорукою безкарних набігів на переяславські землі.

А ще Олешко не знаходив собі місця, бо тепер від нього нічого не залежало. Ні від нього, ні від дядька Ілька з дідом Овсієм, ні навіть від самого князя Мономаха. Тепер усе було в руках малого Гошка, онука діда Печеніга. Але чи зуміє цей малий обхитрити пильне око половецької сторожі і непомітно для неї передати листа княжичеві Святославу?

І чи зуміє сам Святослав виконати все, що в тому листі написано?

Те, що вони задумали з дідом Овсієм та Муровцем, здається, ще нікому не приходило в голову. Навіть князь Володимир, коли вони розповіли йому про свій задум, був неабияк вражений.

— Неймовірно, — сказав він. — Я й сам радо взяв би участь у цьому.

— Княже, — відказав на те дід Овсій. — Не гоже такій людині, як ти, займатися тим, чим має займатися звичайний дружинник. Скажу більше: навіть нам з Ільком це не гоже. Бо один уже старий, а другого видно на весь степ.

Отож князь Мономах знову повернувся до Переяслава, а дід Овсій подерся на сторожову вежу. А от він, Олешко, уже другу добу чаїться в цій місцині.

Вдень відсипається в мочарах, а вночі нишком пробирається до Хоролу, щоб в одному місці під берегом вирити таку собі схованку-печерку.

Сьогодні зранку, коли підсохла роса, Олешко ще раз прокрався туди, аби переконатися, що нічого не забув. Оглядини були втішні: схованку надійно прикривало вербове коріння, підмите водою. І помітити її може лише той, хто про неї знав. А на той випадок, якщо хтось із половців намислить бовтатися поряд зі схованкою, Олешко лишив очеретину для дихання під водою.

Княжич Святослав знає, як нею користуватися.

Згадавши про Святослава, Олешко мимоволі всміхнувся. Що вони колись удвох вичворяли! І скарби шукали, і на мечах билися мало не до крові, бо ж ніхто не хотів поступатися. І на конях навперегони гасали, і змагалися хто далі пірне. Переможений зазвичай вдавав з себе коня і мусив з голосним іржанням — щоб весь Переяслав чув і бачив, хто переміг, а хто програв! — гасати туди-сюди понад берегом головної переяславської річки — Трубіжа.

Олешко струснув головою, відганяючи видіння і озирнувся.

Верба, на якій він сидів, схилилася над невеликим мочарем, що всуціль поріс очеретом. В очеретах замріяно кумкали жаби. Неподалік, на лужку, схованому від степу заростями рогози, випасалося трійко стриножених половецьких коней.

Олешко зумисне вибрав саме їх, бо вони непідковані, а відтак нічим не вирізняються від тисяч інших. А от варто лише проїхатися римівським конем, підкованим на всі чотири копита, як серед половецьких вивідників зчиниться неймовірний переполох: як це тут опинився уруський кінь? І що намислив його хазяїн?

Та й самого Олешка важко було впізнати. На ньому був засмальцьований половецький халат, а кудлату половецьку шапку він насунув на самісінькі брови. Так що навіть зблизька важко розпізнати, що він не степовик. А коли й щось запідозрять, він назветься гінцем до хана Курнича від переяславського князя Володимира Мономаха. І навіть листа покаже. А що зупинився саме тут — теж нічого дивного, адже гінець має право зупинятися на відпочинок, де захоче. Особливо коли він добрався до Хорола від самого Переяслава. А