Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді

class="book">Він оглянувся в пошуках Сораї, проте вона кудись запропастилася.

— Мабуть, стало нецікаво, — сказав Ніхтотато. — Знайдемо вже надворі.

Коли входили виходили з Павільйону Боїу, він показав Луці ще кількох незвичайних глядачів. Ассирійський Гумбаба був геть голим кістлявим велетом з рогатою головою і лев’ячими лапами. За хвіст йому правила жива гадюка з маленьким роздвоєним язичком.

— Так це ж бо його прутень, — зауважив Лука із задоволенням. — Гадюка-прутень. Я ще такого не бачив. А одразу за цим чудернацьким видовищем стояла група середньоазійських Борамезів, схожих на ягнят, ноги яких були зроблені з двох різновидів довгого м’ясистого коріння — коріння солодкої картоплі і пастернаку. «Відбивні з ягнят і два овочі, — подумав Лука. — Гаму-гаму! З них була б дуже смачна й поживна страва. В натовпі також можна було побачити триголових тролів і дуже багато розчарованих валькірій, які сподівалися, що саме їхня діва Фрея підніметься на вершину рейтингу.

— Ні-чо-го, — казали вони одна одній своїм мелодійним, флегматичним, добродушним нордичним голосом. — Зав-тра бу-де та-кож день.

Сорая чекала на краю чагарнику рододендрону з невинним виглядом, що було дуже дивним як на неї, і Лука одразу здогадався: вона щось затіяла.

— У чому річ? — почав було він, але потім змінив тактику. — Гаразд, — продовжував Лука. — Але ми втрачаємо час. Треба рухатися.

— Колись давним-давно було собі індіанське плем’я Караоке. Вони не мали вогню, весь час сумували, їм було холодно, і вони не співали пісень.

— Мені не до казок, — сказав Лука, проте Сорая не зважала на нього й продовжувала: — Вогонь видобуло добродушне створіння на ймення Екоарак, — не вгавала вона, і Луці довелося визнати, що той замріяний, музичний голос був таки прегарний, такий самий, як у його мами, що заспокоював і голубив, — але воно заховало той вогонь у музикальній скриньці й передало її на збереження двом відьмам, наказавши в жодному разі не віддавати його людям з Караоке…

— Сподіваюся, ти щось маєш на думці, — перебив її Лука дещо грубувато, проте Образцеса лишень усміхнулася, так як це вона любила, по-видрівському. — Койот[5] вирішив викрасти той Вогонь, — сказала вона. Собака Ведмідь повеселів:

— Це оповідь про героїчного собаку прерій? — запитав він обнадійливо. Проте Сорая на нього не зважала.

— Він узяв з собою Лева, Великого Ведмедя, Малого Ведмедя, Вовка, Білку й Жабу. Розташувалися вони між наметом відьми та селом племені Караоке й чекали. Койот сказав одному індіанцеві з племені Караоке напасти на намет відьом. Коли той так і вчинив, відьми вибігли з мітлами й погналися за нападником. Койот зайшов усередину, відкрив носом скриньку, вхопив жаринку й побіг. Коли відьми побачили його з вогнем, то забули про індіанця й погналися вже за Койотом. Він біг, як вітер, а коли втомився, то передав запалену скалку Левові, який добіг до Великого Ведмедя, а той до Малого Ведмедя і так далі. Нарешті Жаба проковтнула вогонь і пірнула в річку, а Відьми не змогли за нею пірнути під воду, тому Жаба спокійно виплигнула на другий берег річка й виплюнула Вогонь на сухий хмиз у селищі племені Караоке, вогонь розгорівся, затріщав хмиз, полум’я піднялося високо до неба — і всі зраділи. Невдовзі повернувся індіанець, який заліз у намет відьом (коли вони ганялися за Койотом) і викрав уже музичну скриньку, тож відтоді в селищі племені Караоке було тепло і всі співали пісень, а чарівна музична скринька не переставала грати популярних пісень.

— Гаразд… д… д, — сказав Лука із сумнівом, — дуже гарна оповідка, але…

З-за кущів рододендрону вийшов Койот, набундючений, наче той герой вестерну, готовий до всякої несподіванки.

— Buenas dias, малий, — сказав він розв’язано. — Моя добра знайома, ну, Образцеса, сказала, що тут комусь потрібна допомога. Здається, ти хочеш попросити про щось дуже серйозне, — він хмикнув упевнено, але якось трохи пришеплепувато. — Послухай, Викрадачу Вогню. Ніхто ліпше від мене не розбирається в цій справі, ну, може, ще один хлопець, гарний хлопець був, але після того, що тут з ним сталося, він уже не зможе. Він не зможе допомогти. Наївся страху.

— І що сталося? — запитав Лука, хоч насправді йому було байдуже.

— Прикували його, — сказав Койот навпростець. — Прикували його до скелі. Si, seсor. Віддали його на поталу безжалісного Орла. Той орел цілими днями дзьобав йому печінку, а тоді та печінка за ніч у якийсь спосіб завдяки 3-Дзьо знову відростала, а той Орел знову прилітав і знову дзьобав печінку, і так він міг чавкати ту печінку аж до кінця віку. Розповідати далі?

— Ні, дякую, — промовив Лука, думаючи вже не вперше, що це завдання йому геть не до шмиги. Проте голос його пролунав значно впевненіше, ніж він себе почував. — Також, — продовжував він, — правду кажучи, я маю недобрі передчуття. Мені весь час кажуть, що Вогонь не викрадали ще жодного разу за всю історію Світу Чарів. І тепер ти стверджуєш, буцім ти, Койоте, його вже викрадав, й очевидно, цей твій друг, про якого ти розповідав, також викрадав. То де ж правда? Може, мені брехали, а викрадення Вогню не така вже й складна справа?

Відповіла Сорая:

— Мушу дещо пояснити. Ніхтотатові треба було це зробити на самому початку. Та й мені також. Тепер ти почуваєшся скривдженим. А правда ось яка. Світ Чарів набирав різних форм у різні часи й у різних місцях, і він має дуже багато різних назв. Змінювалося його розташування, його географія і